Дівчина спала у травах
Дівчина знала в обличчя воду
Вона розмальовувала стіни, а одного дня, здається, намалювала небо
Вона топила логіку в чашці, вона будувала фортеці
Їй не сказали, що світ помирає, тому він не зміг сконати
Дівчина знала на смак повітря та все ще вірила в існування чаю з цукром
Вона носила свої сльози в кишені і дарувала їх на розтавання,
збирала мушлі у пляшки і відправляла в скрині
На її несуттєвості тримається монументальність світу (однієї ночі їй то приснилося)
"Ми маємо жити!"