Прочитал великолепный стих Наташи Дремовой и искренне порадовался. Здорово, что мы не только на злобу дня строчить умеем, но и о более интересных и значимых вещах не забываем. А главное - есть силы это выразить. Меня тоже несколько лет мучила одна тема - уход человеческой Души. Как ни старался, ничего не выходило. А год назад, перед Пасхой, как-то само собой написалось:

Останнім, хто бачив її і... востаннє -
Був сивий, старезний дідок-домовик.
Тривожно здригнулися коні у стайні,
Ледь тільки ступила вона за поріг.

Пішла, залишаючи сонну господу
Синам і дружині. Прозора, німа
І раптом згадала: від власних народин
Вона не виходила з хати сама...

Підвладна турботам і радощам того,
Хто сіяв і жав, будував і беріг.
Хто власним жалем не обтяжував Бога,
А ранком ледь чутно зітхнув і... затих.

А сонце червоним підводило стріхи...
І вже відлітаючи в край прабатьків,
Вона посміхнулася щасно і тихо.
А так тільки він посміхатися вмів.