Я іноді ловлю себе на думці, що люблю дивитися на чужі сльози... Вони необхідні людям, так само, як землі необхідний дощ....
Коли люди плачуть, вони чимось нагадують дітей, фальшиві маски злітають, а натомість відкриваються їх справжні обличчя....
В такі моменти я їх люблю....Я починаю любити людей, які плачуть......
Однак я не люблю, щоб хтось дивився на мене, коли по моїх щоках течуть сльози....
В такі моменти я спілкуюсь з Богом, а це тільки наша розмова, тільки моє каяття, і тільки моя слабкість....
Як дивно іноді виходить - ми в інших любимо те, що ревностно приховуємо в собі....
Ми часто думаємо, що багатство і знання нам допоможе в житті, і зробить нас володарами своєї долі...
Але у житті є свої "levels"... Є такі, до яких нам ніколи не досягнути, скільки б ми книг не перечитали, скільки б дипломів не отримали, скільки б грошей не заробили.... Це ті, рівні, на яких матеріально-інтелектуальні цінності стираються і залишається тільки те, з чим ми прийшли у цей світ - ДУША...
В душі немає IQ, для душі не існує завчених правил етикету, на душі немає номера кредитної карточки та електронного гаманця....
Я зрозуміла недавно, що я не знаю у цьому житті стільки всього... Але чи потрібні мені ті знання маніпулювання собою та оточуючими, якщо після них немає відповідного відголосу в душі?
Адже саме люди, які нафаршировані тільки сухими знаннями - руйнуть цей світ - це вони боячись втратити матеріальну цінність та владу, розіп"яли Ісуса, проводили массові винищення євреїв, змусили помирати людей від Голокосту. Вони ведуть війни, на яких помирають НЕ їхні сини..... Це вони вчили наших батьків по книгах, покликання яких, виростити сліпих і покірних рабів для влади своєї держави....
А ви спробували колись спитати у таких людей - що таке кохання? що таке щастя? Вони знають складні формули, але навряд чи зможуть відповісти на елементарні питання....
У дітей, сльози - це в більшості реакція на фізичний біль, а у дорослих - на душевний.... І якою б черствою не була людина у неї все одно десь захована душа....
І знаєте, може душа нас болить тому, що ми знаємо забагато лишнього?.... Може ми атрофували свої елементарні дитячі поняття цього світу?....
Подивіться навкруг, і як казав хтось з класиків, світло - це не фізика, це стан вашої душі, а небо - то не атомосфера, то вічна книга, у якій кожна людина черпає віру у себе, свої сили, у світ, у людей... Адже, недарма коли ми думаємо про майбутнє, то піднімаємо очі до неба....
І знаєте що таке щастя - це коли навкруг немає нічого, крім світла і неба, а з-під вій течуть не сльози, а розлітаються метелики....
Метелики щастя...
Надворі весна...
БУДЬТЕ ЩАСЛИВІ... :))
