Холодний зимовий ранок,
Надворі лютує лютий
На столику стигне кава
Й сніданок, чомусь забутий  

А за вікном перехожі
В свої думки понурені
Так однаково схожі,
Стомлені і зажурені.  

На їхніх картонних пиках
Сліди минулої ночі,
І на душевних стиках
Байдужісттю сповнені очі
  
Повільно іду по вулиці
І слухаю музику в плеєрі
Й здається, що всі перехожі
Зійшли з одного конвеєра.
  
Всі однаково стомлені,
Всі у своїх проблемах,
Бо у людському мозку
Завжди якісь дилеми.  

Сідаю в свою маршрутку
Дивлюся на сірі будинки
Здається життя минає
Не змінюючи картинки  

То може замало місця
В свідомості гігабайтах
Щоб ще щось помічати,
Окрім тупих «сіті-лайтів» 

Дивлюсь на людей навколо,
На всіх є душевні маски
І віє байдужістю й холодом
Від тої людської масси  

Боюсь, щоб до мене торкалися,
Ці сірі душевні клони,
Хай краще мене звинувачують
За пафос моєї персони  

Все нудно і повсякденно,
Позбавлено всякої суті
Так ніби людей наповнили
Маленькими каплями ртуті  

Вони всі так метушаться
У своїх резервуарах
Вітаються і прощаються
В завчених «оревуарах»  

У моді культ особистості
І зовнішня неформальність
Але в суспільних масках,
Відсутня індивідуальність. 

І якщо знайдеться персона
Що схоче, своє щось внести,
 У цю шаблонну систему,
 Щоб потім її рознести,  

Затопчують його й відкинуть
Зламають або осудять,
Бо невміють інакше
Стандартно-шаблонні люди  

Підходить моя зупинки,
І знову дивлюсь навколо
І бачу навпроти себе
Цікаву таку персону.  

З такими очима щирими,
Без звичної маски стандарту
І з поглядом, що пронизує,
Наповненого бунтарством 

Ми обмінялись «смайлами»
З душевними мікросхемами,
Й залишились кожен з своїми,
Внутрішніми дилемами  

Я виходжу з маршрутки,
Виключаю свої турботи,
Як всі - одягаю маску,
Я ж просто йду на роботу….