зразу вибачаюсь за величезний об*єм - під кат ставити не вмію. і за ідеї теж - тож два роки тому написане))

В вогонь і воду
Яким гарним і сонячним міг би здатись весняний ранок, якби не…
- Давай, блін, збирайся швидко.
- Йди на фіг!
- Агов, красавіца, ти не вдома.
- Ой, Сонь, вибачай, я з Олькою перепутала.
- Вставай, бо мені в школу треба.
- Ну, так, але я не йду.
- Через 40 хвилин моя мамка буде.
- А, ясно. Та ну його. Нікуди не піду. Прогуляю.
- П’ятий раз підряд?
- Ну… Так вроді. Я ще Андрійка покличу, десь разом підем.
- Ну ясно тоді. Сані, а ти їсти будеш?
- Нє, Сонь, ліпше позич п’ятку. Віддам потім якось. Або Андрійко віддасть…
- Чого ти його Андрійком весь час кличеш?
- Ну, я би його сонечком кликала, але то вже зайнято.
В неї кличка Сані, бо її хлопці раніше сонечком кликали. Тепер вона на зірку згасаючу була схожа. Ото ж звідти «sunny» і взялось.
- Всьо, забий мені шось там вроді алібі, я йду Андрійка кликати.
Андрій жив за три дванадцятиквартирки від Соні, а вона, Сані, за три вулиці від Андрія.
- Привіт. Не йду, а ти йдеш? Хочу. Читаєш мої думки! Я? я в Соні. Прийдеш? Коли? За десять хвилин… Я під будинком твоїм почекаю. Не побачать. Я на лавочці буду. Ти знаєш. Тобі теж цьом.
Було вітряно. Ранок був гарним, але холодним, і сонце теж було холодне.
Через три години стало так жарко, що дуже хотілось піти додому і перевдягтись. Але в Ольки вихідний, і вона знов діставати буде. Через таких предків, як Олька, жити на світі нормально не мож було.
- Слухай… В тебе сьогодні всі дома?
- Мама і Валя. І ще Свята приїде напевно.
- А в Святи навчання нема вже?
- Не знаю. Вона така, як ти.
- В смислі?
- Ну, їй по фігу всьо, шо з наукою пов’язано. А що ти хотіла?
- Ну, подумала, в тебе є де ночувати?
- Та є де, але треба спитати дозволу. А ти вже питалась?
- Я поставила ту карточку, що ти мені подарував, а Олька номера не знає, і мене вже чотири дні вдома не було.
- А тобі нічо не зроблять? Ну, за то, шо ти з дому тікаєш?
- Нє-а. Олька привикла вже. А я Святу давно вже не бачила. Може, покликати її з нами потім?
- А що, можна.
І вже за кілька хвилин Сані набирала трохи вже забутий номер.
- Алло. І тобі прівєт. Це Сані. Та не Саня! Догадалась… Ти що робиш? А, ну давай тоді попарся ще трохи, попий чайку, обсохни і подзвониш мені, виберемся десь в місто. Давай.
- Вона питала, чи ти біля мене, але вийшло, ніби я не почула.
- Жарко стало. Тобі не здається?
- Дуже навіть здається.
- І що далі?
- Купи мені морозиво.
Солоденька усмішка і сяючі очі. Потім приголомшливий поцілунок і дикі погляди перехожих.
Вона була щаслива. В неї були друзі, з якими вона могла витримати ніч в хаті, був хлопець, з яким могла прогулювати уроки, і було морозиво, яке «було» вже і на носі, і на курточці, і на сумочці, і якого вже не було.
- Вставай, соня.
- Я не Соня, я – Сані.
- Вставай давай. Будем десь йти.
- Андрій!
- Шо?!
- Куда йти? Ти забув, шо субота – це городи?
- Мам, ну можна хоть нині не йти?
- Не можна. Хочеш – бери Сані з собою.
В машині було душно. Листки на деревах трохи пов’яли. Одяг треба було випрати.
- Там є грушка, сядеш під нею, бо в машині зваришся.
- Хай буде.
Ясно тепер, чого Андрій був зразковим спортсменом. За його роботу йому можна було покласти 15 балів.
- Слухай, сонце, тут зупинка є за горбом, якщо хочеш, можеш поїхати додому.
- Не хочу. Жалко, що тут мережі нема.
- Як нема?! Ходи шукати!
І знову – шалений біг, сяючі очі, і повідомлення про те, що кошти закінчуються. І повні штани кирпатоносого щастя.
- Завтра неділя.
Через чотири хвилини:
- Двадцять третє квітня…
Через три хвилини:
- А ти коли додому збираєшся?
- Не знаю. Не думала.
- Ти взагалі коли свою маму востаннє бачила? Ти якась дуже свавільна стала останнім часом.
- Стала то стала… А мені так добре.
Вони сиділи під грушкою і тихо говорили.
Над їхніми головами виспівували серенади ворони.
- Чекай. Я до Соні подзвоню.
В Соні телефон задзвонив, але потім вона вибила. Дивно. Раніше вона такого не робила. Скинула їй message : «Подзвони, коли звільнишся». Прийшла відповідь : «Не подзвоню».
«Та флаг тобі в зуби!» - злостиво подумала Сані.
Вона по черзі дзвонила до всіх із своєї компанії. Ніхто не брав трубки. Дехто поставив переадресацію.
Вже забувши про злість, вона знов набрала Соню.
- Алло.
Голос зазвучав тихо і трохи тремтів.
- Що сталось? Ви там всі шо, подуріли? Я ні до кого не можу додзвонитись!
- І не додзвонишся найближчих тижнів два.
- Шо сталось?
- Я не можу сказати.
- Блін, шо за понти?
- Ти не скажеш їм?
- Не скажу.
- Точно?
- Не скажу.
- Вони не хочуть з тобою спілкуватись. Вони всі змовились на тебе переадресацію покласти і не говорити з тобою. І вони сказали, що ти – бомжиха.
- Ну, блін, друзі називається! Стоп… А ти зі мною чого говориш? Ну, розказуєш… Вони ж тебе вб’ють!
- Вони про це позавчора домовились. А я тебе вела додому до себе. Вони мене теж з компанії вигнали.
- Як ти? – вже співчутливо запитала Сані.
- Та ніяк. Спасибі тобі, подружко. Громадне дякую.
Сарказм аж лився крізь динамік телефону.
- Ну як там?
- Мене моя компанія послала.
- Вся?
- Вся. Блін!
Вона заплакала. Дві великі сльозини впали на покоси.
- Заспокойся…
- Це значить, що треба додому йти.
- Сьогодні можеш ще в мене переночувати. А завтра вже вибачай, тато додому приїде.
- Дякую, сонце.
* * *
- Привіт…
- Привіт. Ти так рано встав?
- Ходи звідси. Зараз як мама встане…
Вона зібралась швидко. Натягнула речі, які вже давно шукали пральної машинки, накинула сумку, де валялись лиш промоклі від дощу журнали і гниле яблуко, і навіть не розчесалась. Пішли.
Вони гуляли недовго, але забрели далеченько.
- Тебе провести? Мені вже йти треба…
- В першій годині? Ти гониш!
- Не гоню. Треба.
Вона залишилась сама. Додому не пішла. Сиділа на лавочці в парку і час від часу плакала. Їй було погано. Друзі покинули. Та які вони друзі… Ті, на кого найбільше покладалась… Ті, через кого тепер додому треба йти…
Додому вона прийшла біля першої. В вікні ледь світилось. Мляве світло падало на колоду, що правила замість лавочки.
Прийшла. Чомусь двері були відкриті. Зайшла до своєї кімнати і включила світло.
На ліжку лежала мама. Вона була дуже бліда і накрита простирадлом із слідами крові.
Сані трохи налякалась. Підійшла до ліжка.
- Агов, я є. що з тобою?
- Це ти, донечко?
- Ну, я. що сталось?
- Я в четвер впала в озеро і застудилась. Так сильно, що не змогла піти і заплатити за газ. Газ виключили. Холодно…
- Ти коли останній раз їла?
- Позавчора ввечері.
- Дай мені грошей, я завтра піду і за газ заплачу.
- А зараз що їсти будеш?
- Не знаю. Подивлюсь.
Вона не збиралась їсти. Хотіла лиш маму нагодувати.
В холодильнику стояло лиш масло тижневої давності і заморожене сало. Витягла сало, хай розморожується, і масло теж, бо в тумбочці надибала щось, що ще недавно було хлібом. Намастила сухарики маслом і віднесла матері зі словами:
- Ти ось поїж, а завтра вже газ включать, то я якоїсь каші зварю.
Назавтра знов був не її день. Розуміння, що може втратити хай не надто поважану, та все ж маму, заставило її пробудитись раніше, ніж задзвонив будильник, поставлений на восьму.
Зайшла до кімнати. Мама щось говорила, причому уві сні.
Сані стало страшно.
Вона викликала швидку.
Тю, дурна, чого раніше цього було не зробити?
Швидка приїхала за п'ятнадцять хвилин. Ці п'ятнадцять хвилин Сані провела, сидячи біля матері, та з тривогою думала, що ж то з нею могло статися.
Маму забрали. Без зайвих слів, без метушні, зі стурбованими обличчями.
- Алло.
Дзвонить Андрій.
- Привіт. Ти де зараз?
- Вдома.
- Всьо нормально?
- Ольку в лікарню забрали.
- Це чого?
- Бо так ся стало.
- Слухай, я маю до тебе розмову. Ходи до «Фавориту», там є літнє кафе. За двадцять хвилин чекаю тебе там.
Вона сиділа за столиком в палатці і дивилась, як Андрійкова постать повільно йде до неї, а потім так же повільно і трохи сумно заходить в кафе.
* * *
Андрій вийшов першим. Вона ще сиділа за столиком і старалась придушити в собі сльози. Сані ще ніколи так не хотіла дощу. Вона плакала б собі, і ніхто не знав би справжньої причини її зруйнованого макіяжу.
Підбиття підсумків виявилось не надто втішним. Вона втратила друзів, хлопця, мама була в лікарні. І не було морозива.
Настрій був просто-таки жахливим. Коли в неї такий настрій, то є одна місцинка, куди вона ходить і ховається від всіх.
Вона зайшла в крихітну кімнатку на горищі. Відчувала себе тут Попелюшкою. Тільки до балу, якого так і не буде. Вона не вірить в чудеса.
Це була кімнатка з балкончиком без огорожі і таким самим віконечком. З меблів там не було нічого, крім древньої і потертої тахти. Вона сіла на тахту і почала сумувати.
Глянула у вікно. Там було ясно і світло. Промінчик побивався крізь шибку і падав Сані прямо під ноги.
Надворі - це було чутно аж сюди – весело співали пташки. Буяла зелень, і найцікавіші з гілочок зазирали у віконечко.
А в неї у душі була пустеля. Сухі пальми, як дешевий сувенір, не створювали вітру. Сонце жарило так, що не тільки земля, а й каміння потріскало, бо всі дощі вона вже виплакала.
Поглянула в віконечко. Стало дуже важко, що можуть же люди всміхатись, а їй не вдається.
Якби вона була мудрішою, то вона пішла б до мами в лікарню. Якби була розумнішою, то постаралась би вистояти цю чорну смугу. Та весь розум, даний їй Богом, вона розгубила.
Вийшла на балкон. Стояла на даху п*ятиповерхівки і думала. Та думати вже не було чим.
Поставила телефон на поріг і усміхнулась. Кинулась вниз. Завмерла. Лежала на землі з боку чорного входу. Знайшли її нескоро.
А навіть не через годину їй написала мама, що через два дні вже буде вдома.
І ввечері до неї дзвонив Андрій, щоб вибачитись перед нею і підтримати. Та було пізно.
А її так звані друзі курили біля озера і кидались вже порожньою пляшкою від горівки… червень, 2007р.