маю ж я ЖЖ.... маю, лиш не веду. але оце переглянула свої минулі пости, згадала дещо... оце тут вставлю найкращі:


не треба класти мені під ноги цілий світ. якщо ти це зробиш, нас розділятиме цілий світ...
не треба мені казати, що я - ангел. я й досі боюсь, що хтось зламає мені крила.
не треба казати, що я - сонце. я не спалю тебе, якщо ти до мене наблизишся.
не треба казати, що любити мене будеш вічність. вічність більша за нас.
не треба мені говорити. мовчи. просто подивись мені в очі, якщо любиш. і я це зрозумію. і довірю тобі свої зламані крила, а потім буду хотіти, щоб ця мить тривала вічність...
не треба мені класти під ноги цілий світ. він і так нас розділяє...



вона дивилась в вікно. там вже хвилин як двадцять йшов сніг. вітаю з двадцятим березням.
в вухах лунало щось, чого вона не слухала. на вулиці йшов сніг. це її вбивало.
вже фіг зна скільки часу вона виглядала, як дурна, того сонця, того тепла, без морозів і вітрів. спочатку півзими марила, бо марно надіялась, що її спасе хороша погода, що те щось, що вона так обережно вигрівала і виношувала, прокинеться з новою силою, і все буде по-новому, але трохи звично.
потім їй було просто тупо пофік, лиш би болота не було, коли вона зранку виходила надвір. просто нікуди більше вона не ходила.
потім були обережні мрії, фантазії, ще якась фігня і страх. страх, що воно не збудеться. ото всьо, що вона так хотіла втілити в реальність. а вона мріяла про весняний сад, саме весняний і теплий. вона знала, чого вона хоче (що, зрештою, трохи дивно), але не знала, як того добитись.
і ото тепер надворі сніг. холодний і байдужий. а вона саме цього й боялась-байдужості. тепер всьо пофік. на тиждень всьо пофік. тепер надворі, сука, сніг йде.. та пішло воно всьо з тим снігом напару! і лише щось одне, тепле і весняне, не піде, а просто продрімає тиждень.один маленький тиждень, це ж фігня, тільки тиждень.. БЛІН,ЦІЛИЙ ТИЖДЕНЬ!




вогонь... він живий і безмежно красивий. вічна стихія... руйнівник з жовтогарячими очима, але настільеи прекрасний, що йому це прощається. іскри летять у небо, ніби химерні світлячки. а зорі, зорі... вогонь пересікається з небом і сяє, і живе... живе десь у іншому вимірі, іншим життям. має свій світ, і він дуже щедрий. вогонь завжди ділиться красою. і без нього не було б життя. він сильний. лише одна стихія здатна перебороти його, та й то, не завжди.
вугілля тріщить і випускає нові порції жовтогарячих метеликів. потрохи гасне і валиться, забираючи красу з собою. каміння радісно приймає гостей, та, не проговоривши й хвилини, знову засинає. і спить, спить з вогнем в обнімку...