Інколи, як би не несло нас життя, озираємось. Згадується мимоволі минула зима, позаторішнє літо, роки минулого тисячоліття.. глобальність.

  Буває, ці речі такі теплі. Зараз чомусь здається, що багато був би готовий віддати для повернення туди. І то не щось надзвичайне, і ті люди поруч ніби, і так мало змінилось... А не те. Я сама - я інша. Вже стільки разів інша, що не знаю, куди і як далі. І не знаю, куди і як назад. Здавалось би - навіщо?

  Звичайна дрібниця - зірочка в додатку в контакті. Ну що ж це? А я така сентиментальна. Я захотіла в ту зиму, хоч вважаю її досі далеко не найщасливішою, через неї. Просто так. Погане забувається, мабуть...

  Тому ж передивляюсь фільми, що навіюють згадки. Тому бувають пісні, слухаючи які, можу розплакатись. І то не того, що тонкослізка - просто якось воно так...

  У мене, наприклад, досі в рамочці стоїть пасмо волосся дівчинки, яку зустріла в таборі. Ми давно не спілкуємось вже - а чогось не хочу забирати. На шиї монетка, яка теж служить асоціацією - і від неї тепло. Речі - це не речі самі по собі, а спогади, які з ними пов"язані. Чогось саме цей малюнок мені такий дорогий. Чогось саме цю книгу можу перечитувати десятки разів. Чогось так... А чого я так прив"язана до відчуття ностальгії - не знаю.

  А головне -я ж ніби щаслива, так? У мене усе добре. У мене є натхнення. У мене виходить чи не все, до чого берусь. А от щось таке...

  Дорослішаю, мабуть.

  Я так давно не мріяла.