Зараз - англійська. Завтра - репетитор, післязавтра - олімпіада.

  Потім - історія. Поки що тільки атестація.

  Далі - фізика. Атестація.

  Фігня це всьо. Паралельно треба вивчити півкурсу історії за восьмий клас і нагадати півтора попередніх, а ще література, і воно мене починає трошки діставати...

  І я не вмію організовувати свій час. І мене не слухають, тут просинається мій комплекс. Брак уваги.

  І я чи не вперше це пишу тут... Отаку всяку... Бо цей щоденник не зовсім щирий - тобто щирий, але лише для мене, тому що я пам"ятаю відчуття...

  "Не можна жити емоціями". Та я б вивчила ту англійську, і навіть історію, якби знала, що це - все. Що я зможу вишивати, в"язати, шити, писати, малювати, дивитися фільми, гуляти - що я матиму час на це, що мене не обтяжуватиме... Я вже навіть не вірю в Новий рік.

  То, може, від вседозволеності... А може мені це сміття треба викинути...

  Що цікаво і в чому черговий раз переконуюсь - люди дивні. Хоча б того, що, навіть якщо я чую їхні просьби, то вони не обов"язково почують мою. Мені не треба багато, мені зараз взагалі мало треба - лише щоб мене не чіпали, бо, хоч як я чекаю на щось хороше, воно переважно не таке... Переважно я знову щось забула зробити, або знову комусь щось треба...

  Є хороші, ви є... Вас кілька, і я вас люблю... Справді люблю. Я люблю навіть тих, кому я... кгм... стала не треба.

  Сміття це все. А музика - то добре. Бо вона є, вона не обтяжує. І її я слухаю, знаючи, що взаємності від неї не треба чекати. Вона хороша.

  ЗНОВУ ХОЧУ ВОРОНУ...