Їй це не потрібно. Їй не потрібне безсилля. Одне з сотні маленьких безсиль.. воно їй не потрібне.

  Хтозна як вона виглядала там, але погляди, що ловила на собі, швидше можна було віднести до категорії «співчутливі». Як і погляди протягом наступних трьох ночей. Тільки всіх тих поглядів дівчина не відчувала. Бачила, але не відчувала. Всіх їх і того одного.

- Привіт. Ти часто сидиш тут…останнім часом. Можна запитати, що сталося?

- Можна. Ти вже запитала. Але це не означає, що я тобі відповім, правда?

- Алло! Ти… Ти… та в мене слів просто нема!

- Люблю, коли ти злишся.

- І часто цим зловживаєш.

- Так… Дякую, Джил… Якби не ти, я б не наважилась… Ти хороша, дуже хороша… Спасибі, я така щаслива, я б не змогла сама…

«Дурна, Джил дурна, дурна…»

- Нема за що. Ти ж знаєш, що інакше я поступити б просто не могла.

- Значить, завтра буду. А зараз… Піду.

- Мріяти чи діяти?

- Випити чаю і почитати.

- Ех, нецікава ти. Як можна так приховувати, що всередині тебе все кипить?

  О, повір, можна. І з великим успіхом. І навіть вдавати, що кипить щодо когось іншого.

- Не знаю, мабуть, я холодне черстве стерво.

  Кріс обняла її на прощання.

- Ти – гірше. Ти найкраща дівчина, яку я знаю.

  Мовчки ввімкнути світло. Кинути мовчазний погляд на телевізор. Взяти нитки і захотіти в’язати шарфа. Великого такого, м’якого, щоб тепло… Мовчки почати втілювати то в життя. Мовчання, тиша… Вона тепер була не такою важкою і дещо навіть стервозною, вона була… просто була.

Звична вітальня з теплим-теплим каміном, гарячим чаєм, пледами і подушками на підлозі і хороший фільм. Джил його не дивилась, але це був дуже хороший фільм – він настільки захопив Кріс, що та не помічала розгублених і зацікавлених поглядів подруги.

  А спати дівчина справді не хотіла. Вогняні язики здавались їй потрібнішими і дорожчими за будь-який сон.