Я була готова відкритись всім і кожному, мабуть, і не шкодувала б про шкоду, яку могли завдати - бо хоч трохи, але знала міру. Тепер я можу, але не бачу сенсу - не віриться, що тм "всім" буде справді цікаво.
  Я могла бути тільки з собою і бути щасливою. Тепер я так не можу. Тепер я з собою, бо немає вибору, і мені приходиться бути щасливою, бо звар*ятствую.
  Я могла радіти, коли дзвонив хтось дорогий, бо це саме ця людина. Тепер я радію, бо просто грає телефон. Бо просто хтось згадав.
  І я навчилась думати, що мені так справді добре.
  І я втомилась пробувати відчайдушно щось міняти.
  Бо змінилась сама. Бо осінь.
  А тепер - чекати. Тепер, якщо щось має статись - воно станеться, і не хочу ніяк інакше.
  Я знову В_режимі_очікування. Але тепер кричати про це всім не хочу.
  Хай думають, що я усміхаюсь.
  Хай думають, що нічого не змінилось.
  Краще хай не знають тією сторони, якою я до них можу повернутись. Їм же безпечніше. Тим, через яких раніше дзвонив телефон.