- Бачиш?
- Що я маю побачити?
- Ніхто не скаже. Навіть ти потім не зможеш...
- То навіщо це?
- Ти ж хочеш дізнатися, хіба ні?
- Хочу, але не можу визначитись, чого саме хочу.
- І ти знаєш чому.
- Бо не знаю, чого чекати...
- А ти, виявляється, вмієш показувати щирість...
- Так, аж дивно.
- Тобі?
- Мені.
- Тобі не повинно бути дивно.
- Чому?
- Ти ж знаєш себе і минуле... Своє минуле.
- І що з того? Не так добре знаю. То чому мені не повинно бути дивно?
- Хіба ти так рідко показуєш щирість?
- Можливо.
- Чому?
- Ніхто не скаже. Навіть я... Особливо я.
- Дивуєш мене все сильніше.
- Бачу!..
- І що ж ти бачиш?
- Так, твоя правда... Ніхто не скаже. І я тим більше. Навіть я. Але я хочу ще...

Меі подобається стояти на балконі до третьої ночі і слухати музику, слідкувати за людьми або ховатися від них - хоча вони рідко з*являються на горизонті, пити молоко, мріяти, думати, власне, що завгодно... Мені подобається. А завтра я їду звідси додому. І не жалію. Це якось так дивно... Хоча я мала б звикнути. Я легко пристосовуюся до нового оточення, легко відвикаю від нього, бо на зміну приходить інше... Але все рівно не розумію - як це так, любити місце, любити проводити там час, знати, що вдома такого шансу не буде - і не жаліти зовсім, що їдеш... Так, ця квартира мені не стала близькою... Але мені байдуже. Байдуже...

А ще я нарешті знову можу вільно почуватись поруч із собою))) А то останнім часом не виходило, мене шліфували обставини... Все ті ж обставини...