Дивитися на небо стало моєю улюбленною справою, а особливо привабливим заняттям вважалося споглядання неба крізь заплющенні повіки. У другому випадку можна було змінити увесь навколишній світ. І дарма, що цього ніхто не помічав, але я знала, що роблю це щокожного разу коли милуюсь небом крізь повіки.
Коли я банально споглядаю небо, я розумію безкінечність. Безкінечність як гігантську сферу, кінці якої нереально уявити, але вони існують.
Ви скажете, що я романтична? Тихенько й лукаво усміхнусь.
Ні . Навпак.
Я жорстока. цинічна і навіть тваринна особистість. І що з того, що я вмію чудово плакати і легко поринаю у мрії? Моє "id" все-рівно страшне.
До чого я це веду?
А біс його знає...
А нащо людина сповідається перед смертю?
Ось вам і відповідь.
Мовчу. Я розівчилась голосно говорити... Хоча я до цього ще досі фізично спроможна, але моє внутрішнє вже не тяжіє до цього.
Тиша красномовніша за будь-що і будь-кого.
Тиша - основа.
Зараз я не чую нічого.
Щойно я дивилась у небо.
Заплющила очі. Почула тишу.
З фантазійної пам"яті виринув образ. Він стояв за спиною.
Я 7 чуттям відчула його руки н талії, подих на своїй шиї і тихі слова...
Я подивилась на небо крузь закриті повіки.
Я змінювала світ.
Я зробила легкий жест рукою, ніби обнімаючи того, хто позаду. Ледве не втратила рівновагу.
Парапет, за який я схопилась рукой, погрозливо заскрипів і прогнувся...
[550x413]