Чого тобі найбільше хочеться коли ти засинаєш? Чи може кого?
Мені от більше подобається друге питання! Щокожного разу коли я лягаю спати я думаю як класно було б якщо хтось був би поряд.
Я відразу починаю уявляти різні сценки, які мені подобаються або які я хотіла б пережити. Спочатку я повністю керую своєю уявою, але потім мене, як то кажуть, „заносить”. І так мрії переходять у сон. Одна дрібничка. Я завжди розумію де сон, а де реальність. У сні я тверезо розумію, що сплю, і не більше.
Колись я робила це задля розваги, але тепер це необхідна для мене дія, бо я не можу заснути без цих ігор. Сьогодні не виняток. Я сьогодні також почала уявляти.
Цієї ночі „жертвою” моїх фантазій буде хлопець, який раніше мені божевільно подобався.
Через хвилину перед моїма очима виникає картина...

„ Я йду. В універ. Як завжди. Знайома дорога. Я йду, як завжди, знайомою дорогою в університет. Я пізнаю кожну дрібничку яка трапляється на моєму шляху. Знайомий кіоск. Тут завжди купує сигарети мій знайомий. Нещасне озеро. Хоча ні, озером назвати його важко – болото, досить маленьке болотице. Справа новий будинок, який будувався більше тридцяти п”яти років. Тільки недавно зроблена штукатурка надає споруді модернового вигляду, приховує її хворі нутрощі. Слава Богу, що дорога відділяє мене від хворого будинка. Попереду ще одна дорога. Ці дві дороги – перпендикулярні. Ніколи не любила математики. Завжди усе будувала на асоціаціях. І зараз також... Мені вже недалеко. Метрів зо двісті і я на зупинці.(Тут я уже заснула)
Відчуваю, що позаду мене хтось йде. Дуже близько. Навіть занадто близько. Ця людина вторгнулась в мою інтимну зону (тобто приблизилась до мене на відстань меншу 40 сантиметрів). Я була впевненна, що зараз Він покладе руку на моє плече. Я була впевнена, що саме він, не вона, ні – ні! Так і сталося. Через мить я відчула доторк до мого плеча. Я вже хотіла обернутися. Але у цьому не було потреби. Я вже побачилf його. Він з”явився перед моїм обличчям.

- Привіт. Куди ти так чимчикуєш?
- Хіба важко зрозуміти куди? Хіба для цього потрібно бути генієм? ( Я чудово знала, що він любить зухвалість. І норов. І трошки зверхньості, зовсім трошки, рівно стільки скільки треба солі до солодкого пирога – дрібку. )
- Та не дуже важко... Але поряд з тобою я втрачаю глузд.
- Ну тоді, бувай!
- Чого?
- Я з хворими не спілкуюсь.
- Ну тоді вилікуй мене!
- Іди до лікарні, тобі там допоможуть більше ніж я!
- Ти цілком помиляєшся.
- Ти впевненний?
- Атож.
- І як тобі я можу допомогти?
- Лише цілунком.
- М-да... Ти реально самовпевненний. І ти справді вважаєш, що я тебе поцілую?
- Угу.
- А ти зухвалий.
- Я знаю.
- І що тобі надало такої впевненості?
- Моє знання.
По моєму тілі пробіглася стая мурашок. Та ще й таких крижаних. Бр-р-р...
- Які такі знання. Про що ти можеш таке знати, що я буду змушена тебе поцілувати?
- А чого змушена? Ти ж сама цього хочеш? Ти хочеш навіть більше. Але почнемо з мінімуму.
- Ти занадто самовпевнений.
- Не занадто, а якраз. Це ж сон. Чого ти не зробиш те, із – за чого і почала?
- Бо так не цікаво...
- А як цікаво? ”

Мені це перестало подобатись. Я знаю, що це сон. Але щось тут є дивне. Потрібно прокидатися.

Я зробила зусилля і відкрила очі в реальному світі. Прокинулась. Це вперше у моєму житті, щось пішло не так у моєму сні. Я зиркнула на годиник. 7.19. Через хвилину продзвевить будильник. Можна вже вставати. Але так впадло. Дзвенить дзвінок. Вставати!!!
Всупереч своїм відчуттям я почала вставати з ліжка.
І почалась щоденна рутина. Почалось життя за графіком.

Дещо про графіки. Їх у мене три : „Ранок”, „Універ” і „Ніч”. Увесь інший час у мене ажніяк не за графіком.
Порядок актуального зараз графіку „Ранок” : ванна – кухня – шафа – дзеркало - ванна – кухня - дзеркало – коридор – дзеркало - спільний коридор - коридор квартири – ванна - кухня – дзеркало - спільний коридор. Чому такий дивний? Я просто увесь час забуваю чи перевірила газ і крани. Тому і бігаю по квартирі наче навіженна.
Після цього графіку у мене починається другий – „Універ”. Тут маршут легший. Мій будинок – зупинка – тролейбус(тільки тролейбус. Іншого виду транспортру я не признаю. Я користуюсь ним, навіть коли запізнююсь ) – тролейбусна зупинка – універ - аудиторія - ... – аудиторія – тролейбусна зупинка – тролейбус – зупинка – мій будинок.
Після цього настає дозвілля. Я роблю будь – що. Крім того що вчусь. Зазвичай я тусуюсь зі своїми „корєшами” і „корєшками”. Потім, коли прихожу, починається схема „Ніч” : кухня – ванна – ліжко.


Зараз у мене графік № 1 – „Ранок”.
О 9.00 у свої права вступає графік № 2 – „Універ”. Але він нещадно порушується. Коли я на ділянці „Мій будинок – зупинка” , я відчуваю теж саме, що відчувала у вчорашньому сні. Я знову відчула що хтось дуже близько до мене, а рівно через мить, відчуваю чиюсь руку у себе на плечі. Мені навіть страшно уявити чию. Я навіть не роблю спроби обернутися. Я і так вже все знаю.
Але ні. Ніхто не виник перед моїм лицем. Я все – таки вирішила обернутися. Я вже навіть спихнула все на випадок. Але коли побачила хто позаду, я зрозуміла, що зробила це дарма. На моєму плечі була рука саме Юрка (для тих хто не зрозумів – це хлопець зі сну).

- А ти думала, що така розумна?
- Ти про що? Я не розумію тебе!
- Ти чудово все розумієш. До речі, куди чимчикуєш?

На зухвалість у мене просто не було сил. Ні моральних, ні фізичних.

- Привіт. Куди чимчикуєш?

Я не збиралася відповідати. Я знайшла легший вихід. Руки в ноги ( чи то ноги в руки...) і вперед.
Зупинилась я лише коли добігла до зупинки. На моє щастя, якраз приїхав тролейбус і я не задумуючись застрибнула у нього. Коли він рушив я з полегшенням зітхнула.

- Привіт.

Мені аж стало хижо. Я повернула голову на дев”яносто градусів у бік людини яка до мене звернулась. Коли я побачила хто це, усмішка розповзлазь по моєму обличчі. Це був мій корєш і одногрупник Андрій.

- Що з тобою?
- Нічого. Просто не зовсім виспалась.
- Розумію. Я теж.
- А чого ти сам?
- Та де я сам...
- А з ким?
- З Юрком!
- Привіт.

Я була шокована. Переді мною стояв той самий Юрко. Як? Він же не міг. Ну ніяк він не міг мене перегнати і вже от – так спокійно стояти. Ні не міг...

- Здивована? – промовив Юрко
- Якого милого я маю дивуватися?
- І чого ти сьогодні з себе дурочку робиш?
- Я ... Дурочку... Що ти таке верзеш?
- А він правий? Нащо ти від нього втікала? Він зробив щось тобі погане? – заговорив Андрій.
- Так ви за одне? Ви божевільні!
- Та.... Ще одне підтвердження, що божевільні не бачать своєї хвороби і думають, що щось діється з іншими...
- Я... Я... Я боюсь вас!
- О, слухай Андріє, виявляється ми такі страшні... Ти знав про це?
- А може ми ще й кусаємось?

Тролейбус різко затормозив. Я впала і вдарилась. В очах потемніло. Лише на мить. Коли я відкрила очі я лежала у своєму ліжку. Це був лише сон. Дуже страшний і неприємний сон. Але врешті – решт лише сон.
Сьогодні я не піду на пари. Ой. як впадло. Ліпше полежу до першої – другої, а тоді піду з кимось потусуюсь. До речі, котра зара година. Я глянула на годиник і мені стало не по собі. На годинику – 7.29.
У мене в голові промайнула божевільна думка. Може пройтись. Як у сні?
Після зовсім коротких роздумів я почала збиратися. Усі сни – дурня. Але коли вони не здійсняться і я це особисто перевірю мені стане набагато легше.
Все. Я вийшла. Я вже була недалеко від того місця де все відбувалося у сні. Я тремчу. Реально стрьомно. Купа адреналіну у крові.
Фух... Я вже пройшла те зловісне місце. Я обернулась направо. Зовсім не бажаючи цього. Рефлективно.
Не повірете. Там йшов Юрко.
Це лише співпадіння. Тим більше він навіть йде не звідти, звідки у сні.
- Привіт. Як справи? – привітався хлопець.
- Привітик. Добре, а у тебе? – принаймі у сні все відбувалося інакше.
- Нормально. А ти куди ідеш?
- Невже так важко здогадатися?
- Зрозуміло, в універ...
- А ти сьогодні якийсь дивний. Занадто спокійний. Не такий як завжди.
- Я не дивний. Я лише сумний....
- Ти? Сумний? Дивно.... І що зробило тебе таким?
- Не що, а хто. Марічка. Вона мене кинула.
- Я ж тобі казала, що Марічка ду..., е.. не дуже розумна. А ти мені не вірив.
- Твоя правда. Я в багатьох випадках не прислухався до твоїх порад і завжди робив помилки. Мені потрібно було більше звертати уваги саме тобі, а не тій... Знаєш, я тобі вже давно хотів дещо сказати... Ти ... е... мені... ну... я... е.... тебе... Ти прікольна.... Одним словом, ти мені подобаєшся.
- Я? Тобі? Ти зараз з мене знущаєшся? Ти просто образився на Марічку і тепер хочеш їй помститися. Ні... Мені такого щастя не треба!
- Ні! ТИ справді мені подобаєшся. І вже досить давно!!! Повір!!!! Це не помста. Це реальні почуття!!!

Я заплющила очі. Це знову сон. Це знову лише сон. Я не вірю у правдивість цього.
„І правильно робиш. Це лише сон. І не більше”.
Я розплющила очі. Я знову у своєму ліжку опинилась. Я розплакалась. Так нечесно! Несправедливо! Чому? А може і це сон?
Я вщипнула себе. Ніби не прокинулась.
Все! Це на мене так впливає Львів. Треба забиратися звідси! Потрібно десь відпочити!
Але куди... Де я ще потрібна? Де маю я ще знайомих чи родичів? Ніде... Але я теж так далі не можу! Я хочу спокою!!!
Спокій... А це взагалі що? Спокій... Де його знайти? Та чи він узагалі потрібен?
Колись я говорила, що спокій знайду лише після смерті. Може це було пороченням? Може я і справді знайду його тільки після смерті...
Боже! Що за суїцидальні думки! НІ!!! Так не можна!!! Треба заспокоїтися!
Котра година? Я не хотіла дивитися на годиник, але краєм ока усе – таки помітила, що зараз та проклята година – 7.29.
Я знову вщипнула себе. Боляче. Я спробувала прокинутись. Не виходить. Отже, все добре...Все добре..?
Я почла збиратися до універу. Я вирішила змінити маршут. Краще я обійду, навіть трошки запізнюсь, але я нізащо не піду тим шляхом.

Зізнаюсь, мене дуже спокушав ризик, але я переборола себе. Не пішла. Обійшла. Коли йшла біля будинку моєї подруги вона якраз виходила. Я її зустріла. Принаймі тепер не так моторошно. Тепер, принаймі, я не озираюсь по всім сторонах. Тепер, у присутності інших, знайомих мені людей, соромно таке виробляти!
Ми з неї вирішили проїхатися маршуткою. Цього разу я зрадила своїм принципам. Я поїхала маршуткою. Зізнаюсь, тепер тролейбусами я не буду користуватися тривалий час. Ми дісталися ло аудиторії трошки завчасно. Але у коридорі вже сиділи Андрій, Марічка, Катька і Вано. Якщо чесно, то мені пробіглась арава мурашок по спині, коли я побачила Андрія. Але нічого особливого не сталося. Він привітався як і завжди.

До кінця навчального дня я заспокоїлась цілком. Я зрозуміла, що через погані сни не варто псувати настрою собі та іншим.

Сьогодні ввечері я мала йти на гульку. Я навіть не відреагувала, що там буде Юрко. Нас там буде багацько. Пів моєї групи плюс пів району. Має вийти крута туса.
І сьогодні увечері я заспокоюсь до кінця. Тьху – тьху – тьху щоб не наврочити.

Питанням передвечірнього періоду було : „Що одягнути?”. Це питання є вічниим для жінок усіх вікових категорій, а для молодих гарних і квітнучих панянок особливо. А ті дівчата, які хотіли ще й зручно зодягнутися просто ламали голови, навіть у прямому сенсі цього слова.
У кожної жінки є фобія – відкрити шафу і не побачити там жодного одягу. Цей страх переслідує нас щоденно. Це особливо помітно, коли вранці ми відкриваємо шафу, яка так і ломиться від одягу набитого у неї і говоримо фразу типу : „Мені знову нема чого одягнути” або „Як я давно не купувала одягу. Цілий тиждень.” У деяких ці острахи розвинуті гостро, а у деяких притупленні, але у мінімальній дозі притаманні усім.
Мені таке притаманне у помірному вигляді. Іноді мені зовсім байдуже до одягу, а іноді я цілу стипендію витрачаю на закупку сто років мені потрібних речей!

Сьогодні, приготування до тусовки у мене зайняло сорок п”ять хвилин, тридцять з яких я вибирала, що одягнути. Не знаю чому, але у мене було відчуття, що станеться щось надзвичайне. Якщо чесно, я не маю і зеленого поняття, чи ця подія буде позитивною, але що вона відбудеться я була переконаною на сто, а може і навіть більше, відсотків.

Ось і сьома вечора. Так, як це літо, то ще зовсім світло. Навіть днево. Ніяких натяків на вечір. Таке відчуття, що зараз навіть ранок. Неймовірно тихо і спокійно. Але цей спокій мені навівав пересторогу, тривожність, що не надавало мені упевненості і оптимізму.
Єдиним, що мене турбувало на даний момент, це те, що ми домовились зустрітися біля озера – болота. Тобто, мені буде потрібно пройти там, де відбувалися події у моєму сні. Ось ця ранковість і надавала моїм страхам гострого смаку, який я відчувала фізично.

Останній раз я так боялася, коли у дев”ятому класі поверталася з заннять. Тоді була зима. Тобто навколо сніг, холод, темно, та ще й до всього я йшла сама повз парк. Було реально страшно і я ледве не бігла. Або... Це ще можна порівняти з моїм дитячим страхом темряви. Десь у рочків 10 – 11, коли мама затримувалась на роботі, а я була сама дома, то мені треба було б включити повсюди світло і кожні пять хвилин перевіряти чи закриті вхідні двері. Інакше у мене починався звіринний страх і я ледь не доводила себе ним до істерики. Я пізніше не одну годину проводила у роздумах, щоб трапилось зі мною якби вимкнули світло. Я і до сих пір не знайшла відповіді.
От зараз саме таке відчуття. Тваринний потяг побігти. І чим швидше тим краще. Але мені не п”ять років і я маю переборювати свої страхи. Я вже „big girl” і це соромно боятися того, чого нема. Не соромно боятися тільки смерті і небажаної вагітності. Хоча багато хто не боїться і цього.
Я невпевниними кроками йшла по дорозі. Раптом хтось доторкнувся до мого плеча. Я тихо вскрикнула. Озирнулась. Позаду стояв Юрко і дусився зі сміху.

- Дуже смішно! – ледве стримуючи сльози страху промовила я. Мій голос дуже тремтів.
- Вибач, я не хотів тебе налякати, - ледве чутно, крізь божевільний сміх, говорив хлопець.
- А що ти хотів? – заспокоюючись промовила я.
- Просто привітатися. Якщо не помиляюсь, то ми йдемо на одну і ту ж саму тусу, - Юрко також переставав сміятися.
- Давай домовимся на майбутнє – ти більше ніколи так не зробиш! Добре?
- Домовились! Я більше так не робитиму! Так ми йдемо на одну гульку чи ні?
- Якшо ми дійдемо, то так!
- А чого ми маємо не дійти?
- А може ти порушиш нашу домовленість і нашугаєш мене так, що мене понесуть у білих тапочках ногами уперед!
- А... А покажи свої шузи!
- А тобі нащо? – спитала я показавши свої червоні кросівки.
- Я тебе тепер точно лякати так не буду, бо тоді і сам не потраплю до компашки... - сумно промовив хлопчина.
- Чому?
- Бо мені прийдеться або їхати до тебе додому, або їхати купувати білі тапочки!

Ми розсміялися. І досить довго не вгавали.

- А твоє серце зараз вільне? – ні сіло, ні впало запитав Юра.
- Так, а що?
- Просто...
- Просто ти посварився з Марічкою. Але це не так погано, бо ти вже давно любиш мене, але не можеш цього сказати. Правильно?
- Так... А ти звідки... Як? Ніхто ж не... Я ж нікому не казав. Ну так що... Можеш ти знаєш, що я хочу тобі сказати далі..?
- Приблизно так. Або : „Ти – дура! ” або „ Чи не хочеш ти зі мною зустрічатися! ” .
- А тобі що більше подобається?
- Мені... Зізнаюсь, перший варіант мені шалено подобається, проте я більше схильна до відповіді номер два.

Він кинувся до мене і затиснув у обіймах. Усмішка заполонила моє обличчя. І його певно теж. Збоку це виглядало дуже – дуже дитяче, але мені було всерівно. Нарешті це не сон, а реальність!
- Так куди йдемо? – запитався Юрко, відпустивши мене із обіймів.
- Я точно знаю куди ми нізащо у світі не підемо! У компашку!
- Хі – хі!
- Ти чого?
- А ми у компанію так ту і не потрапили. Ти помилилась! І до того ж дуже серйозно! Ми не потрапили до тусовки, а тебе ж не понесли ногами уперед і я не лякав тебе! За це із тебе подарунок!
- Е ні! Я не помилилась, ми ж то в одній компанії і хіба не всерівно. що вона складається лише з двох людей.
[550x698]