Як мене усе захарило! Єдиний позитив, що я тепер живу окремо від батьків!
Зараз я йду на пари... І як завжди мене на цій ділянці шляху захоплюють у свій полон спогади. Я не могла це пояснити і вкінці-кінців зробила висновок, що це пройсто збій у моїй нервовій системі.
Ось і вже знайомий вхід. Як він мене нервує!!! Знайомий коридор, сходи, двері в аудиторію... Маразм! Що це зі мною?
- Привіт, - полунало поряд. Це була моя, скажем так, подруга.
- Привіт, - байдуже кинула я.
Вона почала щось говорити. Я її зовсім не слухала. Я взагалі навіть нічого не думала, не те б що і навфіть чути. Вивів з роздумів мене дзвінок.
І знову пари, які мені так набридли. Останнім часом мені байдуже до всього. Я ніколи не була особливо життєрадісною, але зараз я особливо похмура.
Після пари я йшла і розмовляла з моєю одногрупницею, до речі дуже цікавою персоною - Марією. Її, як і мене, ніхто ніколи не називав пестливим ім"ям. Але ми - абсолютно антагонічні особистості.
Коли ми йшли по коридору я помітила одного хлопця. Подумки вже нагородила його. Мало, дуже мало людей удостоюються моєї уваги, навіть секундної.
Моя співрозмовниця Марія помітила мій погляд :
- Що? Вподобала?
- Ти про що? - я перевела погляд на дівчину.
- Про хлопця. Він тобі сподобався? Невже розтанула крига на твоєму серці?! - з усмішкою відповіла вона.
- Ні,- холодно і байдуже відповіла я.
- Ти - незворушна, - сумно зітхнула дівчина.
Як добре, що вона повірила. Я у ніякому разі не можу зіпсувати свій імідж. Я не можу допустити, щоб хтось знав, що у мене ще лишились залишки тепла. Мені легше жити у світі байдужості.
Але, зізнаюсь сама собі, у мене в серці щось заворушилося. Лише на мить.
Колись я вже любила. Більше не дозволю собі цього. БІльше не хочу.
Сьогодні я вже дійшла зовсім до людяності у думках! Стоп! Треба заспокоїтися...