Любов (в значенні тілесної привабливості, чуттєвої насолоди) — перехідна емоція. У сучасному світі любов часто розуміється як емоцію чи почуття задоволення. Емоція — усвідомлене тілесне збудження, яке ми відчуваємо після впливу подразника. Емоція має хвилеподібну природу — вона нарощується і зникає. Це складний процес, що має нейрофізіологічний, нервово-м'язовий, феноменологічний аспекти. Емоція визначається як півсвідоме явище, на практиці її можна регулювати за допомогою вольових зусиль, змінювати інтенсивність та плин емоційних реакцій засобами роботи мислення. Агресія і любов є рушійними енергетичними потенціалами в усьому живому.

Емоція як перша сходинка розвитку оцінки поступово насичується раціонально і набуває морального змісту. Саме завдяки моральній оцінці дитина ділить усе, що відбувається навколо неї, на два протилежні полюси: добро — зло, правда — брехня, любов — ненависть, розум — невігластво, милосердя — жорстокість, честь — ганьба, радість — горе.

Любов:

Висока ступінь емоційно позитивного відношення, що виділяє об'єкт серед інших і поміщає його в центр життєвих потреб і інтересів суб'єкта (любов до батьківщини, до матері, до дітей, до музики тощо).
Інтенсивне, сердешне і відносно стійке відчуття суб'єкта, обумовлене сексуальними потребами і що виражається в соціально сформованому прагненні бути з максимальною повнотою представленим в життєдіяльності іншого так, щоб будити у нього потребу в у відповідного відчуття тієї ж інтенсивності.
Любов в своїх інтимних психологічних характеристиках є суспільно-історично обумовленим відчуттям, що своєрідно відображає соціальні відносини і особливості культури, виступаючи як етична основа відносин в інституті браку.

Дослідження онтогенезу і функцій любові показують, що вона грає велику роль у формуванні і становленні особи.

Існує тісний зв'язок індивідуального відчуття любові з традиціями і нормами суспільства і з особливостями сімейного виховання — обидві ці групи змінних є джерелом прийнятих суб'єктом способів інтерпретації своєї поведінки.

У психології робилися неодноразові спроби дослідження внутрішньої структури любові в цілому та окремих її компонентів. Найбільш важливим з отриманих результатів є встановлення зв'язку між здібністю до любові і відношенням суб'єкта до самого себе. Цей і ряд інших аналогічних фактів, а також роль любові в створенні сім'ї роблять любов винятково важливою для психотерапії і психологічного консультування, для виховання і самовиховання особи.