Наразі, вона – моя українська. Нею я вимовляю все невимовне. Така англійська,така французька, така, не мов би якась тихенька, незрозуміла пісня.

Вона моя українська, хоч я вивчив мову задовго до неї, за кілька років я навчився нею шепотіти, кричати нею я і досі не вмію. Завжди, коли йдеться про мови, які я знаю, я німію, замовчую все, що маю і міг би про те сказати.

Вона, здається, навчить мене і співати, і чути, і співчувати, і промовляти дурні слова, і дурні ідеї висловлювати. Я так незграбно все ще спілкуюсь нею. Плутаю наголос, плутаюсь у відмінках. Вена її – повна крові, її Відень звучить так дзвінко. Вона – моя українська. А я мовчу. Мовчки вона гарніша, ніж в голос. Тиша її – наче передчуття дощу. А душа її тонша за ламкий волос.