темно.мене притисло до брудного асфальту, загубленою кимось пачкою цигарок. я наспівую під величну симфонію вітру. голос шуршить.я непомітний.
РРРАЗ!хлопчик. маленький хлопчик, пробігаючи повз, звільнив мене, підібравши цигарки і задоволено стрибаючи калюжами, зник за рогом.
подих вітру №1....подих вітру №2.....по..ди...хх я здійнявся. я полетів. я птаха. вище, все вище......тонкі гілочки, проносячись повз мене, обшарпали краї. тепер я маю справжні крила. вільно.....мій перший і останній власник стерся із пам’яті так само легко, як обдерлись кінці із залишками масла.
подолав свої дебютні 112 мертів польоту....стомився. присів на товсту гілку. товста гілка змусила мене до цього, вчепившись у крило...задоволений висотою, розвиваюсь. я стяг волі.
ПОДИХ вітру №4.....ПОДИХ №5...зірвався, розправив усе своє єство, щоб дістатися цього разу самого вершечка неба.
щось не так...все менше адреналіну....стихають хвилі повітря.....тихше...тихше. лечу вниз...дерева ДЕРЕВА куди ж ви зникли? де ж ви є? ніні, я не падатиму знову на мокрий брудний сірий невдячний топтаний асфальт....впав...іще кілька метрів прокотився долом і стих. лежу. дощ посилився. важкі велитенські краплі притискають вниз. на горизонті бачу коня. він наближається. цок...цок ЦОКЦОКЦОКпоряд. іде рівно. іде повз мене. всигаю розгледіти його яскраву сірість і білосніжну довжелезну гриву з реп’яхами. ЦОКЦОК. зупинився.
ДДДВА! і мене втоптано в найглибшу у світі калюжу копитами коня без заслонок на очах, наляканого спалахами чужих фотоапаратів. я зник, я наповнився дощовою водою....я більше не птаха. я маленький целофановий і бутербродний