Посіяла людям
           літа свої, літечка житом,
           Прибрала планету,
           послала стежкам споришу,
           Навчила дітей,
           як на світі по совісті жити,
           Зітхнула полегко -
           і тихо пішла за межу.
           - Куди ж це ви, мамо?! -
           сполохано кинулись діти,
           - Куди ви, бабусю? -
           онуки біжать до воріт.
           - Та я недалечко...
           де сонце лягає спочити.
           Пора мені, діти...
           А ви вже без мене ростіть.
           - Та як же без вас ми?..
           Та що ви намислили, мамо?
           - А хто нас, бабусю,
           у сон поведе по казках?
           - А я вам лишаю
           всі райдуги із журавлями,
           І срібло на травах,
           і золото на колосках.
           - Не треба нам райдуг,
           не треба нам срібла і злота,
           Аби тільки ви
           нас чекали завжди край воріт.
           Та ми ж переробим
           усю вашу вічну роботу,-
           Лишайтесь, матусю.
           Навіки лишайтесь. Не йдіть.
           Вона посміхнулась,
           красива і сива, як доля,
           Махнула рукою -
           злетіли увись рушники.
           "Лишайтесь щасливі",-
           і стала замисленим полем
           На цілу планету,
           на всі покоління й віки.