Я дивлюсь на ясне блакитне небо, і вгадую в ньому твої очі. Тихо хлюпотить вода, човен так легко полихається, наче спить на м'якій перині, а не на важких, холодних хвилях Дніпра. Шарудить десь там, далеко, коло берега очерет. Я люблю засинати тут – серед річки, коли ми удвох з природою. Кажуть була причинна, божевільна. Коли так, то любов одне з найкращих психічних захворювань. Я втекла сюди – від набридлих розмов сусідок, від штучних вогнів, створених людством. Від обов'язків, які керують життям. Я хочу жити по іншому! Ось як цей птах – в темноті не можу впізнати хто це - він літає вільно, і ніхто з його сімейства пташиних за це не осудить. Я не хочу легкої долі – в птаха вона теж – ой яка тяжка! Та я хочу своєї долі – такої, що співала бабуся вишиваючи мені на згадку про себе рушник. А ви примушували жити так, як вам це здається правильним. Говорити, співати, сміятися так – як це роблять всі. І кохати так як всі – тихо, непомітно, приховуючи в глибинах душі справжню бурю почуттів. Я не змогла витримати цей хаос в середині. Помандрувала туди, де ніхто мені не скаже – стій! Може й справді – божевільна?

Хлюпотить вода. Це він тихенько перебирає веслами. Значить дружина, син та донька сплять – принаймні вдають, що сплять, бо вони – живуть за правилами і не хочуть бачити дійсність без прикрас.

Вона вже тут. Завжди припливає першою. Вона вміє бути вільною. Причинна... Та і я божевільний, коли піддаюсь на її чари. По всім канонам сучасного життя я повинен бути щасливим – красуня-жінка, син, донька. Я більше не можу уранці спокійно дивитися їм у вічі. Та коли сонце заходить і на небі з'являється перша зірка, я знаю, то вона мене кличе. І до останнього дня свого життя я буду так улітку щовечора сідати у човен і пливти до неї. А взимку крізь божевільні хороводи сніжинок знаходити її – ще божевільнішу і танцювати, танцювати, цілувати, цілувати, кохатися... забуваючи, що це лише гра з духом...