Відчуваєш, як останні промені сонця ніжно лоскочуть обличчя? Так, ніби прощаються назавжди. Але ж завтра прийде? Скажи мені, завтра прийде? Мовчиш.... Я розумію... Що тобі, там, на небі? Для тебе, кожен день - Сьогодні. Відчуваєш вітер? Дихання... я зараз не розумію – чи то його, чи то моє. Не вистачає повітря, я вперше йду до тебе на побачення, ще більше ніяковію – у тебе в руках троянда – я повинна її взяти? Це так дивно - пелюстки ніжні-ніжні, рожеві, як юнацькі мрії. Як твої губи. Коли ти поцілував мене, я не здивувалась. Бо це було не вперше – ти вже двічі приходив до мене у сні і цілував. Точнісінько так: нічне небо - велике полотно, на якому ми малювали наше майбутнє, проводячи паралелі від зірки до зірки. Ми знайшли свою зірку. Я впевнена, що крім нас її ніхто не найде, бо на небі – не видно. Треба просто відчути двома гарячими люблячими серцями – твоїм і моїм... Чекай коханий, чому я зараз її не бачу?.. Все як завжди: загораються чужі вікна, зажеврів несміливий місяць-ріжок, вперше, після мільярдної реінкарнації. Та де ж зірка? Ти забрав її до себе. Забрав усе: моє серце, душу, почуття, два роки нашого з тобою життя... Ти пішов не запитавши мене, але ж ми завжди радились! Мовчиш? Та й навіщо тобі розмовляти тепер з земною жінкою, коли на небі стільки красунь. Тобі байдуже до мої сліз, так? А в тім, я впевнена – ти перетворюєш їх на перлини і даруєш своїм коханкам. Як що так – скоро не буде куди складати те багатство. А сни? Коли я в останнє їх бачила? З них ти складаєш чарівні пісні, щоб співати вечорами, і не знаєш, чого коштує мені це безсоння. Як я повернусь в холодний, пустий дім? Мене там чекають твої листи, твої подарунки, наші фотографії, я божеволію, а ти мовчиш... Як, як я назву твого сина? Ми ж домовлялися, що ім'я сину даєш ти, доньці - я? То що я мою йому сказати, коли він виросте, де його батько?... Коханий, прости, пробач, я благаю... Я не смію тебе винуватити. І що це там, на небі? Зірка... Це ж наша з тобою зірка. Все буде добре. А ім'я вже є – твоє ім'я