Казали не буде в віках жити проза,

 

Не буде натхненно їм людство.

 

Казали репресії – Творчості крах,

 

І буде в шухляді цій пусто.

 

 

Не вірили, заживо все хороня,

 

Забувши про силу натхнення,

 

Та кров’ю написана доля людська

 

О якій писали відверто.

 

 

Писали як було, що бачили, чули,

 

Від чого мурахи по шкірі

 

Щоб ті що відчули ніяк не забули,

 

Як люди ставали як звірі.

 

 

Писали нащадкам о днях в коіх жили,

 

Щоб тьмою покриті хвилини

 

Лампи гестаповськой гнівливим світом

 

Історію всю освітити

 

 

Писали о крові і болі нестерпній,

 

О силі людського серденька

 

Писали о підлих, і о безвірних,

 

Як сина вбивала ненька.

 

 

Як їли людей і від голоду пухли,

 

І як катували безвірних,

 

Від свисту наглядача, майже оглухли

 

На думку червоних – безрідні.

 

 

І нам донесли це у римі і прозі

 

Плекая сторінки і книги

 

Під звуки гучних и дужих грозів

 

Які долітали з вишки

 

 

А ви би троянди краще не рвали

 

Трави не топтали ногами

 

А тих хто загинув за вас пам’ятали,

 

Їх сила і досі із нами.