Я лежу спиною в  хребти на пофарбованій лавці. Я вдивляюся в біле небо пофарбованої стелі. Неякісно укладена, вже чорна штукатурка клубочиться білими хмарами. І біле сонце лампи денного світу притупляє зір так, що хочеться одягти сонячні окуляри. Хвилина спокою, заплющуєш очі і лежиш під темрявою своїх вій. Пустота і тиша. Моторошно. Та навіть в такий серйозний момент тяжко втримати усмішку. Знімаєш завісу – розплющуються очі.

    Темні круги потрохи затемнюють «сонце». Достатньо мати зір близько 1.75%, щоб побачити, що то є за плями. Жалюгідні трупи мух ще трохи й повністю його затьмарять. Дивно. Зима. А  деякі з них все одно кружляють попід «небом».  Кожна з них - потенційна жертва, проте вони однаково пікірують.

   Запах опалених мушиних крилець – мій улюблений. Люблю ці пари ароматів. Люблю запах спаленого життя. Люблю… бо більше нема що любити в цьому житті. Себе любити гидко, когось - страшно, а щось – безвідповідно. Крила всіх моїх надій також було опалено. Опалено ***глуздо і **очікувано.

   Якщо б тільки можна було натиснути на житті кнопку «replay», та вона заїла. Ну і добре, борони Боже ще раз пережити те ж саме. Для більшої обачності другого разу можна було б взяти з собою парасольку, щоб не промокнути під дощем.

   Проте…я ж фаталіст.

   Люблю дощ. Люблю виступати в ролі парасольки особисто.

   Люблю, люблю, люблю…і жодного кохаю…»