0.Б У Л О Д У Ж Е Х О Л О Д Н О.
1.Холод був усюди. Він прослизав у всі шибки. Страшні протяги ходили кімнатою.
Шпалери були жовтого кольору, які створювали тільки ілюзію тепла та затишку. Ці кляті шпалери знову відклеїлися. Завжди їм щось не подобається. Влітку вони відклеюються від спеки, зимою від морозу, восени від вологи. А весною вони дають час поклеїти нові…
В кутку кімнати стоїть ялинка з великою червоною зіркою ще за часів Си-Ри-Си-Ри. Сухі жовті голки вже де-не-де починають осипатися на підлогу, на жовтий килим, який теж намагався відтворити ілюзію.
А біля вікна сиділа Нана, закутана в чотири покривала, бо більше не було. Холод. Вона відчувала холод всіма клітинами свого тіла. На ній було чотири светри та рукавиці. Вона вже третій день сиділа біля вікна. І спала там, на підлозі. Бо ліжко вона сюди б не притягнула б – воно було прикручене цвяхами до підлоги. Залежність. Прив`язаність. Батареї ледь гріли, та ілюзія (ні, радше надія) того, що вони подарують тепло залишалася… Поряд з Наною був чайник з чашкою та банка з кавою. Бо кава її зігрівала. І вона днями сиділа і пила каву. А поряд з кавою була гітара. Так. Її улюблена. Кращої не було.
Так вона сиділа й мерзла б серед безкінечності ілюзій, серед нестримного холоду доти, доки позначка термометра не опустилася до -30. все. Досить. Вона взяла руками в чорних в`язаних рукавицях телефон та подзвонила своєму другові.
-Привіт.
-Даров!! – весело вигукнув Тоха.
-Мені холодно…
-У-у-у-у-у… Все зрозуміло… А знаєш чому? Тому що ти не вмієш грітися! Ось я зараз прийду і навчу! *сміх типу ГА-ГА-ГА і ГИ-ГИ-ГИ хD* Чекай.
-Добре. Двері відчинені.
В її серці з`явилася надія. Невже є спосіб зігрітися? Вона почала терти щоки, вуха, ніс… Такою простою і наївною вона була завжди. Ніколи не виділялася серед інших кольором чи криком. Ні до якої субкультури не належала. Та була просто справжньою душею компанії. Ніхто так і не може пояснити чому. Але це було так.
Через півгодини прибіг Тоха.
-А ось і я!
-Нарешті!! Блін, я так сумувала за тобою…
-Я теж Наночко…
Він взяв її та поцілував. Потім просто сидів та голубив її.
«Так ось який цей спосіб..» - приголомшено думала дівчина.
-Так ось, Нанко, я приніс тепло, - сказав Тоха, задивляючись в її блакитні приблакитні очі. З карману він дістав пакетик з пігулками та простягнув їй їх.
-Тримай. Для тебе все що захочеш, русалонька моя.
- Що це? – здивовано промовила Нана.
- Це? Пігулки тепла! Тільки спробуй і все! Ти не будеш мерзти…
Вогонь зла спалахнув в очах Нани.
- Ти що, пропонуєш мені стати наркоманкою??! Та ти… Ти… Ах ти… Геть звідси! Ненавиджу тебе!!
- О, ну добре, добре… Але якщо захо…
- Геть!!
Тоха, знітившись, пішов з квартири, впускаючи холод *бр-р-р-р-рррр*... Та пакетик залишив…
Нана ще довго не могла оговтатись, кров відійшла вже з її лиця і знову стало холодно. І раптом вона зрозуміла, що все навколо – ілюзія. Що шпалери – це ілюзія, що життя – це сама ілюзія. Ілюзія щастя. --- Вона схопила пакетик. Рука тряслася. Чи то від холоду, чи то від страху. «Якщо про все це дізнаються мати? Ні! Вони не скоро приїдуть… Можна спробувати одну…»
Вона схопила цю біло-червону капсулу та кинула собі до рота. О, так… Тепло розлилося по всьому тілу. Добре. Тепло. Не холодно. Вона просто сиділа та співала. Все було окей. Потім вона взяла другу пігулку, потім третю, четверту, п`яту… Тепло… «Ще…» Та вже не було цієї пігулки щастя. Знову холодно…
Вона взяла телефон та подзвонила Тосі.
- Мені потрібно ще, - та кинула слухавку.
Через деякий час їй стало погано. «Де він?!» Ні… Так не могло довше продовжуватись… Їй ставало нетерпець. Вона скочила та кинулася віддирати шпалери, вона впала та почала себе царапати, кусати та бити в агонії ногами по підлозі. Тохи вже не було дуже довго. Вона хотіла ще. Кинулася шукати, може, десь закотилася яка? Пройшло багато днів. Дівчина лежала на підлозі та тихо плакала. Тоха зайшов до кімнати та очманів, побачивши позривані шпалери та розцарапане тіло Нани. Дівчина ж, побачивши його, схопилася, та побігла до нього, намагаючись розцарапати лице.
- Де ти був? Я тебе стільки чекала! Як ти міг?!
- Мене ж не було всього 15 хвилин! Ти що? – почав він, дістаючи пакетик.
Та Нана схопила його і Тоху вже не чула.
- А знаєш, за це треба платити… Втебе є гроші?
- Гроші? Так… Є… Але навіщо?
- За препарат. А він коштує, між іншим, 20 баксів!
- В мене лише 15…
- Нічого не знаю… віддавай тоді речами…
- Що тобі дати?.. Бери ліжко. На металолом. Все одно сплю на підлозі.
- Ну, добре.
- Тільки ти мені ше принеси!
- Нано… Послухай. Це вже занадто… Ти стаєш наркоманкою… Облиш…
- Та це ти винен! Ось і неси мені!
Так Тоха цілий день приносив партію за партією, доки в кімнаті не залишилося нічого. Навіть її улюбленої гітари. Як їй було боляче віддавати гітару! Та за задоволення треба платити.
2.Все. Нічого немає. Тільки ялинка та Нана в останньому покривалі. Shit. Холодно. Бо наркотику немає. І грошей немає. Вона марила. Її нудило. Ось вона побачила себе на снігу, серед холоду. І раптом зрозуміла, якої помилки вона припустилася. За один день знищити все, чого вона з мамою будували все життя… Паршиво. Прив`язаність до наркотиків, залежність від холоду. Холоду. Хо…ло…д………
3. Її мати була готовою побачити все. Все. Але не це. Її дитинка лежала під вікном бездиханним, кімната була пустою, шпалери були здертими та від ялинки залишився лише стовбур, а голки були розсипані по всій кімнаті.
Пи.Си. Вона вмерла від холоду. Від ілюзії. Від прив`язаності. Від сорому…
