„...Оттак лежиш – замріяно-безсила,
А сходить ніч – і відьмою вночі
Ти розгортаєш кажанові крила...
І поки по гаях кричать сичі,
По болотах скрегочуть млосні жаби,
Шепоче тьма і стогне в снах Дніпро, -
Летиш страшна й розхристана на шабаш –
Своїх дітей байстрючу пити кров...”
(Євген Маланюк, „Варязька балада”)