„...Оттак лежиш – замріяно-безсила,

А сходить ніч – і відьмою вночі

Ти розгортаєш кажанові крила...

І поки по гаях кричать сичі,

По болотах скрегочуть млосні жаби,

Шепоче тьма і стогне в снах Дніпро, -

Летиш страшна й розхристана на шабаш –

Своїх дітей байстрючу пити кров...”

(Євген Маланюк, „Варязька балада”)