робиш все просто за інерцією, власне, і думаєш теж.
Просто сидиш і міркуєш. Ні про що чи, може, про ніщо.
Перед тобою лежить книга, бачиш? Ні, не бачиш, бо вже півгодини ретельно вивчаєш структуру шпалер, поклавши голову на руки, а руки на розкриту книгу. А що в твоїй голові? Цього ти теж не знаєш. Проте відчуваєш, що твій світ заповнив асфальт: сірий-сірий, шорсткий і колючий.
Ти береш свою мінус-харизму і лізеш у гарячу ванну, в якій сидиш до здуріння та рахуєш усіх тих людей, що сьогодні знову байдуже пройшли повз тебе, так нічого і не сказавши. Хоча, може ти просто і не помітила. Перебираєш в голові адреси далеких друзів й аналізуєш те, що чула вчора по мовчазному телефону.
“Всі сволоти!”- волають твої очі з безсилою прозорою злобою. А руки просто тупо тримають за хвіст зубну щітку, якою ти намагаєшся почистити дзеркало. Дзеркало. В якому бачиш байдужісь. В якому бачиш свою оболонку – стару добру оболонку і більше нічогісінькою...
Чому? – питаєш ти, але ніхто не скаже, навіть ти. Чому?! І руки безсило стискаються в кулаки – нікому не потрібні , бездійні кулаки.
Ця накатана схема – як же вона осточортіла тобі. Стає пусто і тихо – як може бути лише у вакумному просторі, або у глухо зачиненій кімнаті. І ти більше не можеш знаходитись тут – у цьому просторі, в цій кімнаті, в цьому асфальтовому світі!
Подивись – чому. Чому годину тому твоя шалена готовність трощити ці стіни, наповнювати цей простір словами вихлюпувалася назовні? Чому ж тепер ти просто сидиш на ліжку та вслухаєшся у стукіт годинникового серця, навіть не намагаючись щось змінити?
Ні, ти не зможеш сказати, бо казати нема чого. Ти навіть заплакати вже не зможеш – ти не розумієш чому. Хоча ні, розумієш, але...але просто сидиш і просто слухаєш тишу. Ту, яка в тобі. Тиша і більше нічого.
Це був новий чорнобиль. Це був просто холод. Власне, він є і зараз. Ти в пустелі – великій і дикій. Там, де годинни відлічує двадцять хвилин, а тобі здається, що час зупинився. Пісок замітає очі, думки, бажання... Він потрапляє в усі системи і ти вже не можеш боротися з цим. Ти покірно падаєш на долоню пустелі, дозволючи їй проковтнути тебе.
Не хочеш спати так рано, але нічого ліпшого тобі в голову не приходить.
І лиш у ві сні все так, як має бути – без вакууму, піску та тиснучих стін.
Певно. Це свідчить про те, що і пустеля не вічна. Пісок полетить далі, а ти прокинешся і стиснеш кулаки – для боротьби. Заповниш тишу музикою, розмалюєш стіни настроями і асфальт – холодний. Сірий та колючий...
Крізь асфальт проб’ється кульбаба.
Неодмінно.

--------------------------------------------------------------------------------