Это цитата сообщения Illusive_Consensus Оригинальное сообщение

это моё. незаконченое. непонятное. но моё



выкладываю то что мучила.. да, бред... да, нет мысли... да, да, да... она даже не дописана, но... я хочу чтобы это было здесь.


Есенція чуттів
Розділ 1

Вона нагнулася і підняла цеглину.
- Глянь, глянь… цікаво от скільки їй років? Ну тобто у скільки разів вона старша за мене?
- Не знаю. Може совковська… не пізніше.
- А раптом ще з середньовічної фортеці?
- Розмріялася. Нє, точно радянська.
- От фігня…
Ліліт пішла вперед. Нет відкрила бег і вкинула туди цеглину. «Нехай. Я буду вірити, що вона відчула руки середньовічного слов’янського лицаря». Зупинка. Глибокий вдих. Солодкувате повітря з гірким присмаком міського диму заповзло повільно у легені… повільно, тягуче, наче маршрутка у час пік. Тут завжди солодке повітря… бо весна… бо тепло… бо он за тим пагорбом купка панків курить канабіс… бо просто солодко. Так. Якось це дивно. Це таємне відчуття…
- Нет, ідрить твою наліво, ти можеш там не копатися? Я посивію тут з тобою!
- Та я вже йду…
Нет сунула крізь кущі до своєї подруги. Чіпляючись полами пальто за маленькі гілочки і обламуючи їх вона, наче дика пантера, продиралася крізь хащі. Попереду замаячило червоне пальто Ліліт.
- Ти чого гальмуєш, подруго? В решті решт я тут депресую, а ти шляєшся по кущах.
- Ліліт, ти відчула це повітря?
- Бльо, ти кінчений романтик. Хоча… ти про маріхуану?
- Та й не тільки…
- Так. Все. Тут і зупинимося…
Лі дістала з бегу \ пакет портвейну і сіла на траву. По-заправськи і з явним професіоналізмом вона відірвала зубами краєчок. Нет присіла поруч і поглянула в небо. Сьогодні гарне небо.. червонувато-синій захід…і червоний портвейн… і червоний шрам на руці від минулорічного падіння на скло… і червоний плащ Лі… Ковток… У трахеї тепло… трохи паморочиться в голові… але тепло… Коли в душі зимно, то найкращі ліки. Тепло в легенях і в шлунку, в голові… тепло… якось так все забувається…



- Чому він мені нічого не пояснив?! Я така страшна?
- Ну не така…
Ридаю… погано до жаху… я не можу. Не можу заспокоїтись. Не можу зупинити цей потік сліз… Чому так штовхають у вир? Чому не попереджають про те, що хочуть вбити? Він втік, залишивши мене в ступорі. Та знаю, знаю я що він до мене нічогісінько не відчуває, не жалю, не солідарності… Та хоча б міг він виправдати ту благородність котрою я його наділила, і все пояснити? Видно не міг… чи не зміг… чи не захотів… Він став для мене якимось чудовиськом… бездушним, без краплі співчуття і розуміння… та всеодно у мені б’ється якась тупа нікчемна надія, що він коли-небудь все пояснить…Я знаю, він так себе поводить лише зі мною… так жорстоко… та хіба я цього заслужила?
- Я помру…
- Не мели дурниць.
- Помру…


- Знаєш. Я ціню свою свободу…
- Так, Нет… це єдине, що варто цінувати… Бо інше – то як пісок..
- А свобода виходить – вітер?
- Так…
- А знаєш, пісок не розчиняється у воді.
- Це ти до чого?
- Сльози ж то вода…


Мені сниться один і той самий сон… Я сиджу на капищі і вдихаю запах свого прокуреного волосся… шампунь і цигарки… вітер в обличчя.. теплий.. наче лоскоче мене за вуха. Я вдихаю запах свого волосся, повітря.. запах цієї весни… захід сонця.. такий чудовий, перламутровий, чистий захід сонця. Як слойоне желе… сонце ледь підсвічує постать хлопця… він палить і посміхається… і моє серце шалено калатає… б’ється об грудну клітини маленькими кулачками і кричить «я кохаю!!»

Нет стояла на обриві і вдивлялася вперед. Ніхто й ніщо її не турбує. Та й чи має? Вона і ця стіна… стіна, на руїнах якої вона стоїть і паплюжить своїми мартінсами, стіна, яку вона по камінчику будує навколо себе, щоб не бути такою уразливою, стіна яку вона вже мала сміливість збудувати всередині себе і тепер тішиться з примарливих візерунків на її цеглі. Стіни.. бетонні, цегляні, з пластику і картону… навіщо їх будують люди? Вона знає навіщо їй ЇЇ стіни. Та чи для цього ж вони треба іншим? А вітер підштовхував її у вир яру…

Прыгай вниз, прыгай вниз не бойся,
Тихо шепчет мне в душу дождь.
Прыгай вниз и не беспокойся о том,
Куда ты попадёшь.
Прыгай вниз, прыгай вниз не бойся,
Твоя жизнь сплошная ложь.
Прыгай вниз и ни о чём не беспокойся
Всё равно когда-нибудь умрёшь.

Нет не розуміла, чому так швидко проходять вихідні? Це якийсь нонсенс… Саме те, що все хороше має здібність НАСТІЛЬКИ швидко закінчуватись… і от знову на порозі школи. Це не просто школа… Це приміщення мало на Нет якийсь дивний вплив. Її нудило від однієї думки про них, вони чавили її голову і психіку, хоча вона й любила будувати і спостерігати за стінами, та ці стіни були наче прокляті. Як тисячі ножів пронизували її голоси тих служниць того пекла – вчителів. І тут з резервуару для накопичення рідини вражень і пізнання вона ставала унітазом для блювотини проблем своїх друзів. Вони її не давили… Вони просто не давали ЇЙ змоги сказати щось. Наче кляп затикали рота і все що Нет могла робити, то лише безпомічно кивати головою і слухати… А голосові зв’язки вимикалися. І де той клятий пульт дистанційний, що робить це??

-Нет, золотце! Як добре, що ти прийшла!
Ну от. Починається. Цікаво, а якщо викреслити пафос, прибрати лицемірство і вимкнути театральність, від цих людей щось залишиться?
- Привіт, Віт. Як справи?
О ні… Спитала. Рефлекс. Все. Готуйся, люба Нет. Шукай свій пульт і вимикайся…
- Ти не уявляєш. Мені дзвонив Діма. І знаєш що? Ти не уявляєш! Сказав, що я йому не дзвоню. Ну я ж не дурна. Давай йому впарювати…
А далі туман… Нет кивала головою і дивилася за спину Віти. У голові дивні думки… Вони як мурахи снують туди-сюди… Так дивно… Вона не знала про що саме думає… Але про щось так хотілося…
- Ну а ти як, Нет?
- А? що? А… я…
- Ой, ну то добре. Я побігла. Треба ще забігти до Сашка.
Вітин силует змішався з тягнучим натовпом школярів. І так завжди. Чому її то не дивує? Спершись на підвіконня вона глянула за вікно. Чисте блакитне небо переправляло як маленькі кораблики білі пухнасті хмаринки… Вона завжди мріяла пірнути у них… Вони схожі на суфле.. або пір’я.. ну точно щось таке м’яке і тендітне у що хочеться закопатися з головою і не вилазити. Хмарки чіплялися за верхівки дерев. Вони пробивали в них дірки і наче під час мейозу вони ділилися… ще більше повітряних суфле… Навпроти школи була покинута стара пошарпана будівля. Вибите скло, з якого чорніло темне нутро будівлі, облізлі стіни, відсутність перекриттів. .. а на даху маленька оглядова площадка. Нет потай від усіх мріяла залізти туди і відчути себе пташкою. Бачити місто з висоти польоту ластівки… А може там можна доторкнутися рукою до омріяних хмар?


Сьогодні мені не хочеться ні з ким спілкуватись. Просто не хочеться… Бо посеред березня пішов сніг. Він гнітить мене, чорт забирай! Їду в метро і розглядаю проводки за вікном… нічого-нічого не хочеться… Ця втома. Що каменем повисла на шиї… як вона мене вбиває… тупим ножем ріже по скронях… повільно спускаючись, зачіпляє щоки, шию.. вслід за холодним лезом стікає тоненька цівка теплої синьої крові…як мені боляче…
Хлопець у зелених гріндерсах стояв до мене спиною. У вухах гриміла музика. Я прислухалася… Мені завжди цікаво, що слухають люди. Тим паче хлопці. Тим паче у гріндерсах. І тим паче в зелених. Але гудіння колес поїзду, ця пісня без початку і кінця яку співають металеві колеса, переривала звуки тої музики. Я глянула в очі того парубка. Тьмяні сірі очі… а на райдужній оболонці маленькі, наче у хутра в тигрика, смужечки… Чогось мені запали в душу ті очі.. непрозорі смугасті очі…



- кохання гірше від смерті.
- чому ти так вирішила? – здивовано повела бровою Лі.
- бо смерть не перебирає – косить всіх. Гарних, страшних, розумних. Недолугих…
- а кохання??
- воно перебирає. Так прискіпливо роздивляється кандидатів, відсіює тих, хто не сподобався…
- ну чому ти так вирішила?? Хіба є для цього причина?
- До мене ж воно не приходить… та й до тебе. Висновок: або його нема або ж воно просто нахабно перебирає кадрами…
- Ти ще надто молода й зелена щоб так казати…
- Але я вже занадто побита і поранена щоб так думати.


На життя ніколи не можна дивитися тверезо. Серйозно вам кажу. Бо тоді весь цей ідіотизм стає настільки очевидним, що знаходитись у цьому смітнику стає просто нестерпно. Погляд тому має бути наче після двох пляшок пива. Ти ще розумієш що навколо тебе відбувається, віддаєш прорахунок собі що це кляте лайно, АЛЕ ти ще віриш у те що з цього гівна можна зробити пулю, і до того ж непогану. В цьому то й весь кайф . Суть ще й у тому що ти починаєш щось робити, бо віриш… Ця віра дає тобі добрячого копняка і ти злітаєш зі злітної смуги своїх нікчемних починань у небо змін. Але шкода що від цього псується печінка. Зате мозок не роз’їдається сірчаною кислотою реальності. А зараз вже й не розумієш що, чорт забирай, краще. Тому я беру пляшку пива і чекаю копняка від долі…

Ніколи не кажи, що те чим ти жив довгий час – «фігня на постному маслі» . Бо тоді все твоє життя втрачає сенс, а думки і слова перетворюються на сміття, що вилазить з вух та інших усіляких дірок в голові.
- Чому ж ти кидаєш НАС? Кидаєш ЦЕ ВСЕ?
- Нет, колись і ти зрозумієш що це повний відстій. Я переросла це і все.
- Ти переросла принципи і своє життя?! Хіба це не смішно?!
- Які принципи, чорт забирай?! Іти невідомо проти кого і боротися невідомо за що?! З вас виходять паршиві Байрони. Це все перший клас штани на лямках.
- Мені не віриться що ти кажеш це… проти невідомо чого… сміх крізь сльози. Кіті…
- Ви придумали якусь неіснуючу кляту систему. Хіба це не по-дитячому?!
- Совковська психологія, нажаль, міцно засіла в дурнуватих, схожих на губку для ванни, головах. Бо дівчинка має носити яскраві речі, любити рожеве, цукерки-квіти-ведмедиків і повертатися додому не пізніше сьомої вечора. А хлопчик має носити штанці на підтяжках, читати книжки про «ВЄЛІКУЮ ПАБЄДУ» і ходити в гурток авіабудування або ще якісь «ачумєлиє ручкі».А коли ти, клята антирадянська дитинка, вдягаєш важелезне взуття і йдеш по вулиці тримаючи за руку «авіабудівника» дорослі тітки й дядьки дивляться на вас як на прокажених. Та розумієш ось що… Ми незалежні. І на нас тавро цих змін. На наших долях кров’ю прописана воля і її відчуття. Просто ми маємо доводити людству, бо маємо що доводити.
- Це все дурня. У дорослому житті таких борців за волю і вигадану нікому непотрібну справедливість викидають за борт реальності , в кращому випадку
- Дурна ти… життя є і за нього треба боротися!
- Це ти дурна.
Нет піднялась з лавки і не обертаючись пішла геть. Вона йшла на зустріч гарячому червоному диску західного сонця. На зустріч теплому, ні, буквально гарячому літньому вітру, що б’є по обличчю пилюкою і дорожнім сміттям. Назустріч безкінечній дорозі життєвих принципів. На зустріч її зеленій мрії під назвою «свобода». Геть від людей яких затягує буденність. Нехай вони і на борту цього життя. Та чи реальне воно, дійсно справжнє? Чи можна називати життям сукупність забобонів, правил та подвійної моралі? Ні, не варто обезцінювати і збочувати значення цього слова.
Так, ми ще не відчули всього гіркого смаку життя, та дайте ж, чорт забирай, нам розкусити його самим! Нас не треба штовхати і повчати. Ми самі стрибнемо і зрозуміємо, що приземлюватися не завжди так безболісно,як ми думали. Нехай це життя саме розкриє нам свої секрети. Нехай ми самі вдихнемо це повітря свободи і відчуємо на шкірі глибокі пекучі порізи від пут обов’язків. Але ми хочемо боротися, добитися щоб шрами від цих порізів були менш глибокими, а повітря якнайсолодшим. Ми вільні бо живі! Живі бо вільні! Нехай наші ряди й зменшуються – душа не стає слабшою.
червневого вечора. Проміння пронизувало її наскрізь. Здавалося, що вона світиться, як те коло, що передчасно ховається за будівлями і яке люди цієї планетки звуть «Велика Зірка Сонце». Вечір. Подих. Крила. Політ. Нет закричала, і від стін сірникових коробків , які жителі міста звуть «будинками» луною відбилось «СВОБОДА»!!
Свобода п’янить. То хіба може а абсолютно вільна людина тверезо дивитися на життя?!

Живи поки молодий! Думати будуть сорокарічні жінки, а ти живи ! Дихай. Роби дурниці. Плати за них ціною гарного настрою і ЖИВИ, ЖИВИ, ЖИВИ! Це життя варте того, щоб всю ніч не спати, дивитися на нічні вогники в сусідніх будинках і засинати зустрінувши схід сонця. Воно варте купання у фонтанах в одязі. Воно варте щоб просто насолоджуватись ним. І, чорт забирай, просто так любити захід сонця не може ніхто. А я можу. Бо знаю, що це прекрасно. Бо я це бачу. Бо це є так. Бо це життя. Роби свої впевнені шалені необдумані кроки по дорозі. Вона пробачить тобі будь-яку помилку. Бо по-іншому вона не може. Вона ще молода. Живи. Не думай що буде завтра. Головне що воно буде. А ти живи. Закарбовуй кожну секунду на плівці своєї пам’яті, щоб через років десять дістати її із архівів своєї пам’яті та посміхнутися. Головне – жити. Шукати. Знаходити. Помилятися. Просто жити.
Никто понять не может,
что надо просто жить.
Дышать, страдать и плакать,
и жизнь свою любить.

Рвать струны, петь не в ноты,
Не спать летом ночами.
И глядя в небо-звёзды
Раз опьянеть мечтами.

Ошибайся, вставай, иди дальше
Наша жизнь это путь в никуда.
Но шоссе твоё будет ярче –
Впереди огнём тлеет мечта.

Дружище, молодость как яд:
Она мутит рассудки.
Но есть в ней плюс один всегда –
Ломает предрассудки.

Что дальше будет – не известно.
Хотя не стоит и гадать.
Пусть жизнь идёт. Где будет финиш
С тобою нам не стоит знать


Коли іде по пустій, зеленій і трохи занадто вже безлюдній вулиці, у вухах лунає КІНО, то їй стає абсолютно пох на все. Губи ніби самі підспівують : «Наше серце работает как новый мотор, мы в 14 лет знаем всё что нам надо знать. И мы будем делать всё что мы захотим, пока ВЫ не угробили весь этот мир». Вона іде і не знає чи чекають її там, у її остаточному пункті призначення, чи є там взагалі хтось? Але поки заряджений акумулятор плеєру, а небо розтягується над головою як використана жуйка за десять копійок(знаєте, є такі. Ще з наліпками з героями тих серіалів, які ніхто і ніколи не дивиться) і дихає безмежною, якоюсь навіть трохи банальною блакиттю, її ніщо не колише. Вона думає про щось тупе, але спокійне і рідне. У неї не було дурної звички пхати гівно у D&G. Сенс? Нет ніщо не змусить збитися ритму, що пульсує в її венах. А зараз кров б’ється і вдаряється об еластичні стінки судин під музику, що рухає серце: «Мои друзья всегда идут по жизни маршем, и остановки только у пивных ларьков.» І вона вдихає повітря, що увібрало у себе весь сморід великого міста. Легені наповнюються, альвеоли вбирають у себе цей пил… і їй це подобається. А я смеюсь, хоть мне и не всегда смешно; и очень злюсь когда мне говорят, что жить вот так как я сейчас живу нельзя! Но почему? Ведь я живу!



Як добре що в своєму житті я навчилась одній неймовірно важливій і корисній речі: розважати себе у маршрутних таксі. А це, знаєте, надзвичайно важливо у великому місті з міліоннами машин і такою ж кількістю заторів на дорогах. Гра не така цікава як «дожени мене цеглина» і не така весела як літрбол ( знаєте, як це весело коли чемпіони цієї гри не можуть на ранок нічого згадати?), але… на безриб’ї і рак риба
Першим, хто запав мені в око, був молодий чоловік, доволі приємної, ба більше привабливої, зовнішності. Але він був абсолютно посереднім. Була в ньому лише єдина особливість… особливість яку, здається,помітила лише я… В руках він тримав розпаковану, може вже й почату, пачку «Мальборо червоні». Мене це зачепило, бо в своєму житті я знала лише одну людину яка курила таке гівно. І ця людина була жахливо, просто до абсурдності доведена своїм егоїзмом, гедоніст і просто, нажаль, красунчик. Цікаво. А чи всі хлопці, що курять Мальборо без фільтру - егоїсти?Цікаве б дослідження було б або якась тупенька наукова дисертація. Прослідкувати якийсь таємничий, майже містичний зв’язок між куривом і характером курця… Наприклад: ніжні і романтичні хлопці курять супер легкі, добрі і веселі хлопчаки – легкі, егоїсти і циніки – без фільтру, геї та гламурні дівки – сліми… До речі, треба глянути, що курить мій брат… Адже може значно вплинути не лише на його потенцію або її відсутність, але й стосунки з оточуючими. Раптом йому попадеться така ж схиблена дівчина як я?

- НЕТ! Ти що, заснула? Виходимо зараз.
- Еге.

Встаю з нагрітого моєю дупою і сонцем сидіння, вимикаю музику у плеєрі, і , наступаючи на ноги пасажирам, рухаюсь до виходу.

- Лі, а правда. Що ми і через років 20 залишимось такими? - спитала Нет,лежачи у високій траві на горі за містом і дивлячись у неначе паперове сіре небо.
- Якими такими? Молодими і пришелепуватими? Навряд, сестро. Ми постаріємо і вкриємось сіткою часу і проблем.
- Ні, це все ясно. Ліліт, - вона припіднялася на лікті і глянула подрузі в очі, - ми маємо залишитись з нашими ідеями.
- Тю, - Лі розслаблено посміхнулася і зарилася обличчям в траву, - це само собою подруго. Ти що?Я буду бабцею – хіпі яка буде давати дурнуваті поради психологічно неврівноваженим неформально налаштованим підліткам, а ти будеш надавати першу невідкладну допомогу при похміллі. І це все буде в пересувному фургончику під мотиви і удари басів метал-груп.
- Знаєш, це літо значно змінило мене. Я не шукаю вічного…
- Кохання?
- Так. Я борюся за мінливе, – вона скочила на ноги і підвівши голову до неба, що збиралося підступно линути дощем, - за те що живе лише в мені і тих, хто такий же як я. Я не хочу щоб зникала свобода, яку дарує нам наша впевненість і фаталістичність характеру. Розумієш?
Ліліт підвелася і стала поруч.
- Так. Один у полі не воїн, мала. Але ти не один…
Небо розревілося чи то від щастя чи то від туги, заливало за пазуху і у капці, куйовдило волосся, а дівчата бігли вниз по траві і шалено сміялися…


Nightwish – Last of the wilds
Така от шалена компанія у вигляді молодої дівчини, юнака і віслюка повзе собі по схилам гір. Ясна річ, що вечоріє, і чуваки, само собою, шукають де ж то можна переночувати. Бо тим паче ще й починає накрапати дощ, що є неприємним для зачіски молодої леді і геть відразливим для меча хлопчака. От вони ідуть і бачать попереду якісь вогні. Ну ясно, що це така собі сільська таверна. Де повно п’яних чоловіків, де тепло, пахне свіжим пивом і хлібом, де повногруді офіціантки, щовечірні бійні і гри у карти. Молоді люди заходять і їх буквально закручує вир цієї абсолютної свободи дій. Де дівчина іде танцювати, а хлопець замовляє по третьому келиху відмінного темного пива. Вони у самому вирі, програють віслюка у дурня якомусь сільському алкоголіку, але їх це зовсім не засмучує… Товаришують і знайомляться, обмінюються дрібничками… Та все хороше має хєрову звичку закінчуватися. От і вони приїжджають до свого величезного палацу, де все спокійно, все по правилам, все сухо і нудно. Перебирають здобуті у таверні дрібнички, зі сміхом згадують усе, що з ними трапилось… Відкривають подаровану власником табакерку, і… Музика, п’яні чоловіки, повногруді офіціантки, карти, пиво і веселощі… Їх радо зустрічають їх нові друзі. Сміх, радість, воля…Добре ж бути справді вдома!

Сідає батарейка на плеєрі, музика обривається… Погано ж опинятися вдома…Шкода що ця таверна тільки у моїй уяві, а та руда – не я…

- Такою я люблю тебе більше.
- Якою такою?
- Такою живою… У тебе знов загорілися очі… Я не читаю на твоєму обличчі «де моя смерть»… Ні. Такою я тебе просто обожнюю.
- Лі, я зрозуміла просто лише одну річ, через яку не варто помирати.
- Яку?
- Я ще не все спробувала у цьому житті, щоб так поспішати у інше. Ні, прискорювати реінкарнацію я не буду.
- Ну і добре. Пива?
- Так, будь ласка.
І небо засміялося разом з ними. Сонячне проміння провело по їх обличчям і зупинилось. Цей світ їх і тільки їх. Двох молодих, двох вільних і на заздрість мерцям з Замкової, двох таких живих.

Останнім часом у моєму житті так багато сміху. Так багато мрій. Так багато подій. Причому таких подій, що може наробити лише така людина як я, тобто без гальм, інстинкту самозбереження і абсолютно безконтрольна з боку правоохоронних органів у вигляді батьків. Що зі мною? Невже я повертаюся до життя? Мені знадобився рік, щоб з усім змиритися, щоб залікувати рани, щоб привести свої думки у порядок, щоб закохатися і щоб почати знову боротися. Що ж, з мене кепська Джульєтта, але непогана Дзвінка. Чи може хтось ще…та не важливо. Мені знадобився рік щоб зрозуміти, що майже ніщо не має значення 


Мабуть більше за все Нет не любила генеральне прибирання. Нудна робота, яка в принципі відбувається в пусту. Чорт, ну через півгодини їй треба буде книга, навушники, диски, загублений медіатор, вона не зможе згадати куди це все запхала і знов перегорне все до гори дригом. Але між злою як сам диявол мамою і неприбраною кімнатою безпосередній зв’язок. Тому раз у місяць треба зазирати у шухляди, жахатися і кричати «ого скіки тут усякого гівна» або «так ось куди я поклала зарядку від мобільного» і благополучно закривати їх назад. Це у Нет виходило приголомшливо добре. Ще б пак – роки практики. Тож і сьогодні, як і кожен місяць, вона всілася на підлогу і відчинила останню шухляду у шафі. Та щось вдарило її покопирсатися у ній. Може відсутність Інтернету, може подруги, що були у від’їзді, як завжди не вчасно… Але… свята-святих музичної колекції її батька зараз лежить у неї на колінах і маленькою ручкою протирається від пилу. The Beatles, Pink Floyd, Deep Purple, The Doors, Rolling Stones… Нет глянула на старі платівки… «Як шкода, що зламався той наш старезний грамофон… Хм… мій батько і така музика? Щось неймовірно несумісне, дике і дурнувате…» Але платівки назад вона не поклала. Розклавши їх на столі вона вдивлялася у кожну з них окремо і у всі разом одночасно… Перлини старого року, гімни нового металу, рушії хіповського руху… Це все настільки забуте старе, що зараз так хвилює її молоде серце… У її уяві повставали картини шалених і яскравих 60-х… Хлопці з довгим волоссям, «sex,drugs,rock’n’roll”, вияви свободи людської індивідуальності… Це були більш ідейні речі, ніж сучасні «панки хой» тих людей, хто нічого про це не знає… Але ніщо не заважає зробити й їх ідейними. Нет зібрала платівки у стос і, поклавши на нього голову, заснула…




Мне от пола до неба один лишь вздох,
Ты на небе лох – я на полу как бог.
Мы откроем эти двери, что давно так затвердели,
Наблюдая крепость стали, силы наши вырастали…
Отпусти меня тело,
мне хочется знать
Где и в какой стороне
Отыскать мне свой мир
И свободу познать,
Жить параллельно земле.
Научится бы мне для себя открывать,
Каждую новую дверь.
Постараться обратный путь не забывать,
Там где я живу теперь.
Мне от неба до пола один лишь шаг,
Я то думал с жизни идти не так.
Мы открыли эти двери, но закрыть их не сумели,
Оказалось жили-пели про другие параллели.













Розділ 2


Чи є життя після смерті? Ні, навряд чи. Я це знаю. Ти живеш, як віслюк пашеш на якихось козлів, як бджілка трудишся, крутишся як лабораторний пацюк у колі… а потім бац – очі закрились. І більше не відкриються. Ще ти можеш бомжувати,пити, заробляти на життя випадковими крадіжками, коротше жити як шмат лайна і все одно закінчиш раптово і назавжди. А ще ти можеш бігати по клубам, ковтати якісь різнокольорові таблетки і щоночі летіти за допомогою фену на інші планети, або ж у інші виміри добряче викуривши косяк-другий. Але все одно одного ранку твій обкурений і наколотий друг не зможе відкачати тебе від чергового передозу. І от ви опиняєтесь в ніде. Там немає козла-шефа, пляшки горілки, екстазі. Там немає нічого. І тебе там теж немає. Немає емоцій, немає навіть просто глузду щоб сказати « от бля. І я помер?» І чорт його знає що там залишилось після тебе. Чи то купа голодних маленьких дітей, чи пуста коробка з-під холодильника, чи недокурена трава… тобі просто байдуже. Бо тебе немає. Тебе немає в будь-якому випадку.

Нет сиділа на стіні звісивши ноги вниз і з зосередженим виглядом вдивлялася в лінію горизонту. Що вона там бачила? Мабуть не лише будівничі крани і коробки багатоповерхівок.
- Нет, ти що привида побачила? – посміхнулася Лі.
- Ти думала що буде після смерті?
- Дурне питання. Подумаю про це на смертному одрі. А зараз я живу. І хочу насолоджуватись цим живим станом моєї особи.
- Але все може обірватися раптово… за плечима не буде нічого. І попереду теж нічого. Так ось марно прожите життя з пляшкою пива в руці.

- Ти молода. І якщо зараз не гепнешся зі стіни то проживеш ще добрячих 4-5 десятків років. Навряд чи тоді за плечима нічого не буде. А поки живи. Колекціонуй оте «нічого» в скарбниці свого життєвого досвіду.


Ні. Там нічого немає. Але поки я маю змогу дивитися на горизонт, посміхатися західньому сонцю і робити помилки я не маю жодного морального права казати що немає нічого. Небо блакитне а отже і ми живі. Розмальовуючи душу в різні кольори веселки ми живемо. І маємо цим насолоджуватися. Нафіг смерть. Щось ще буде. Але не сьогодні.

Шел человек, оклеветав крылья свои.
Делаю, погибаю.
А в этот мир с другой стороны гнал ветер крики души.
Я тебя не понимаю.

Шел серый снег, таял в руках. Звезды мои
В небе от меня скрывая.
Я же узнал, что где-то внутри меня
Есть даль, даль, даль…

И застыли в окнах,
Люди таяли не дыша.
Какая новость,
Наконец-то ко мне пришла душа!

Мой новый мир остановил безумный бег сонных лиц.
Я и сам остановился.
И стало мне не так-то легко понять: куда делать шаг?
Перелистывать страницы.


(Тут мала бути х**ня про беззмістовне кохання й інші плотські втіхи. Вона тут і була. Але вже ж занадто х**ова.)




Сьогодні я задумалася над тим як ми виросли…ось, ще нещодавно, здавалося що вчора, ми гралися з тамагочі, обмінювалися наліпками і кепсами,били хлопців книжками по голові і мріяли як ми будемо дорослі і нам буде по шістнадцять… і ось ці омріяні шістнадцять. Як багато змінилося. А скільки ще всього не сталося. Скільки не сказано, не вимріяно і не зроблено. О, шістнадцять то не вік, то злітна смуга. Як би мені тоді, шестирічному малятку, сказали б що у шістнадцять я буду любити солодке колекційне вино, дуріти, неформали ти, слухати важкий рок і вчитися грати на гітарі я б не те щоб не повірила я цьому «брехунові нахабному» б врізала межі очі. Але ось вона, дійсність. Колись 15 серпня був просто днем. Як і 20 лютого. А «день граненого стакану» був для мене якимось дивним звукосполученням. А сьогодні ми з посмішкою, сидячи дупою на снігу, в лютому відмічаємо день народження Курта. А в серпневу спеку з міліонами інших згадуємо Цоя. І це все було задовго до нас. І буде після. Колись нам це ні про що не говорило, сьогодні ж кричить про багато речей. І ми переосмислюємо життя. І розуміємо, що наша злітна смуга освітлена сонцем нашого світу. В якому ми вічно молоді і вічно п’яні.


Нет вдивлялася у вікно, у дрижаче повітря від спеки, у небо, що розслоювалося і тануло на горизонті, у будинки, що плавилися від пекельної температури… вона відчувала себе морозивом.. солодким, липким і швидко танучим…в голову лізли дивні спогади… ще десять років тому вона гралася в цій кімнаті ляльками, років зо п’ять тому вона роздивлялася тут дівчачі журнали, торік фарбувала нігті в чорний… а цього року чорними нігтями відколупує шпалери біля підвіконня. Як плине час…як швидко міняється все навколо… як швидко міняються пріоритети і життя в принципі… мета,принципи, стосунки… в цьому коловороті ностальгії і непотрібних спогадів Нет дістала запилений альбом з дитячими світлинами. Це була остання нездорова реакція її задимленого мозку. Ха… колись вона була дитиною… і думати не думала зачиняти двері в свою кімнату. А зараз її бісить коли хтось паплюжить своїми ногами її простір. Вона і зараз дитина. Куди вона від цього дінеться? Але вона не дитина що бере льодяники з рук перехожих, бо у неї достобіса милий писочок; вона одинак, вовченя, має неймовірний талант бути самотньою у натовпі. І їй це подобається. Чорт забирай, вона любить це! Ця інтелектуалка що косить під олігофрена зводить з розуму пів міста. Голова іде обертом від цієї неповноцінної, інвалідної дорослості, що має примарний смак самостійності.

Підліток… який хєровий стан вікового розвитку. Тобі 16. Тобі ще не продають алкогольні напої у крутих супермаркетах і ти все ще маєш просити у батьків дозволу завіятися з друзями на всю ніч. Але ти вже не можеш відлити за найближчим кущем у парку якщо припече як п’ятирічна дитина або ж несамовито мотаючи головою стрибати в магазині електротехніки почувши з новенького фабричного музичного центру улюблену пісню. То сенс мати цю так звану «дорослість»?? і весь час ти маєш під когось підлаштовуватись. Хай позакривають рота ті , хто заперечать цьому!Ти маєш підлаштовуватися під обставини, батьків, тимчасове керівництво… хочеться мати все і одразу. І щоб як вибух в грудях. І щоб надовго. І щоб незабутньо. І щоб ще повторилося.


Видимо станем мы близки не этой ночью.
И не куда не сможет ночь нас увести.
Видимо дождь решил спасти двух одиночек.
Пламя отчаянной души снова тушил.

Говорят это миф, и никто не сказал: «Любовь чиста».
Говорят этот мир, никуда не ведет и жизнь пуста.
Говорят это мы, расшатали себя до крайних чувств.
Говорят это мы, все придумали, прогоняя грусть.

Видимо все, что видел я – страшная пропасть.
И никого уже ни чем не удивить.
Видимо все, что слышал я – старая новость.
Снова пытается меня в пропасть тащить.
«




Бувають дні коли відчуваєш себе виблюваним з цього життя. Тебе пожували, обслинили і розкусивши, відчули гіркий смак блювоти. О так. Що може бути іншого всередині резервуару для зливів помий навколишньої інформації?Коли вона не сприймається – ллється через вінця. А та що лежить давно – гниє і тліє. Мене нудить, нудить від цього світу.. що пхає мені в мозок непотрібні системні диски. Що псує мені пейзаж бетонно-металевими трупами. Коли цей світ зжере себе з середини?Коли закінчиться ця безперервна зміна, що ввела мене у перманентний стан прострації? У вашому 1-фенілі, 2-метиламінопропані крові не виявлено….

Хотілося випити це життя як келих терпкого вина. Висмоктати до останньої краплі все, що воно може дати. Зафіксувати кожен мент сонячного обліку на обличчі старого міста. Пірнути з головою у синюватий розчин формаліну цього міста, що повільно розкладається. Хочеться увійти у кожний потаємний, часом сакральний куток цього мурашника і відчути там себе людиною. Ірреально, містично…ловиш ніздрями прощальне повітря літа. Останній літній пил. Ходиш, як наркоман після чергової вмазки, по сутенілим вуличкам і площам. Вдивляєшся в обличчя безликих людей і бачиш там фіксацію пустоти. У твоєму 1-фенілі, 2 –метиламінопропані крові не виявлять…

Увімкну фотоапарат. Сфотографую небо. Де рясніють зірки. Де яскравою плямою посміхається сонце. Де білими ведмедиками розпливаються пухнасті хмари. Де розсікає реальність блискавка. Сфотографую себе поруч з цим небом. Нічого не ліпиться. Все беззмістовно. Чи варто продовжувати цю нікчемну фото сесію?

Ты снимаешь меня на видео…
Я сижу у воды в прострации
и рисую на мокром песке
исчезающие цивилизации…

Ты снимаешь меня на видео…
Я боюсь твоего приближения,
будто кто-то в силах ослабить
межпланетное притяжение…

Ты подбросил камеру в воздух
и она снимает звезды,
и она снимает небо…
Ты так хотел зафиксировать Вечность…

Ты снимаешь меня на видео…
Чистый воздух насыщен озоном…
Все заполнено электричеством
и глухими раскатами грома…

Ты снимаешь меня на видео…
Сокращается расстояние…
Исчезают цивилизации…
Где-то рядом твое дыхание…


Жити швидко, померти молодим. Оу є. Sex, drugs, rock’n’roll. Оу є. Я не народжена щоб керувати міністерством або померти бабусею (так-так, Ернеста Гевара перевертається в могилі) Оу є. Натхнення завжди приходить десь о другій ночі, коли терміново треба закінчувати кляту домашку. Оу є. ми рано, о ми рано згораємо. Як невчасно запалений сірник. Оу є. хтось може прибрати цих надокучливих егоїстичних псевдо талановитих літераторів? Мерсі. Так. Дозвольте мені виключити вашого настільки лагідного настільки травня (о, продюсери славнозвісного хлопчачого сесі-гурту 90-х не підозрювали що підлітки 21 століття познущаються з їх «ласкавого» кастратського «мая») так велике нагромадження слів. Нагромадження негранених думок. Пляшка вина. Кислюче. Гидке. Вперше констатую факт абсолютно гівняного вина. Краще вже пити якийсь шампунь. Ні…. Живу швидко…

Коли чекаєш дзвінка, тобі не дзвонять. Коли чекаєш якоїсь події, вона обламується через те що напередодні «пиво було надто холодне». Так завжди. Ну звичайно. Закон Мерфі ще ні разу не схибив на Нет. Цей «бутерброд» завжди «падає маслом вниз»! хоча чомусь ніхто ніколи не задумувався що це лише тому що цей остогидлий бутерброд не встигає перекрутитися, бо летіти зі столу до підлоги, повірте, йому надто мало щоб препідложитись «на всі чотири лапи». Коротше щоб там не казали ці розумні дядечки про ці n кількості дослідів з –z резалтом , факт, як то кажуть , «на ліцо»: Нет з температурою лежить вдома і втикає у потріскану від кривих панелей стелю. І їй зовсім не легше від того що це вже передбачив дідусь Мерфі зі своїм законом. Але ж не дарма ці оптимістичні метафізики сформулювали оте всім нам відоме «думка матеріальна» ( з цього приводу згадується притча. Йшов чоловік по пустелі і думає: «зараз би хоч одне дерево на дорозі побачити». І обана– розлога пальма. Сів мужичок під ту пальму і далі мізкує : « ще б от водички попити». Раз – струмок з джерельною водою поряд матеріалізувався. Тут до цього легеня доходить, що тут щось не так. «Може тут привиди?»- думає він. І бачить – до нього привиди наближаються. «Та щоб я здох!»- думає чувак. Всьо. Кінець. сподіваюся всі вкумекали що цей мужик більше не жилець? Так що, дітки, думайте правильно) Так от і Нет валяється і мріє про те, що скоро знову буде віджигати на Сходах. Мріяти нам ще ніхто не забороняв, здається? Хоча якщо її мрії не збудуться, вона подасть в суд на метафізиків.

Тает во мне что-то большее
Мысли нашли невозможное
Остановись, время, не шути
Остепенись, уйди

Докуда мы дойдем, никто знать не мог
И напрасно верили в дни,
Когда мы всех поймем, и все будет в срок,
Но не ясно, где же они

Кажется нам все вокруг одним:
Белым большим, черным озорным
А все на все относительно
И для тебя поучительно
Осінь як завжди прийшла випадково і восени. З першим дзвоником зробило свій останній подих літо. Осінь… для всіх людей це дуже різноманітне і щось глибоко інтимне. Не можу щось згадати що ж для мене осінь… з зимою зв’язані перші куштування кальяну і випивки, з весною перші загули, з літом перше кохання… а з осінню окрім мого дня народження з горілкою і розсолом нічого не згадується… але таки ні. Яскравий спогад мого дитинства… у нас в парку завжди акуратні бабусі, трудівниці шевченківського комунального відділення, згрібали те грьобане багряне листя у величезні купи, більші за мене зростом … і я розганявшись пірнала у ту вогняну листяну зливу… мама лаялася що у довгому волоссячку плуталась суха трава, а я сміялася, сміялася… о, осінь… люблю теплі, відносно теплі звичайно,жовтневі дні.. коли можна йти по парку, підкидати ногами розколоті покалічені їжачки каштанів, вдивлятися у таке лагідне і мрійливе осіннє сонце між трохи схудлі крони дерев, збирати листя кленів у величезні букети, приносити їх додому, дбайливо розкладати між сторінками якоїсь радянської енциклопедії («шоб екібану зліпить», яку потім все одно не робиш. А взимку, достаючи терміново цю книгу на тебе сиплеться сухе листя)… осінь, осінь… моя 16 осінь.. здавалося б така молода…. Як можна вважати її кінцем? Ні.. осінь це така собі мелодійна прелюдія перед справжньою оргією зими.

- От і все. «Лето целое пропела, оглянуться не успела, как зима летит в глаза»…
- І не кажи… щось ці три місяці канікул промайнули як три дні…
- Бо були всі схожі? – засміялася Лі.
- Ні… справа навіть не в цьому… просто все хороше, навіть якщо в часовому проміжку займає величезний шмат, все одно настільки швидко закінчується…
- Маєш рацію. Але хороше восени ще ніхто не відміняв.
- А навчання?
- Ой, я тебе прошу… воно коли-небудь заважало тобі повноцінно жити? – Нет заперечливо похитала головою, на що Ліліт кивнула і продовжила. – Ну от. Тим паче за літо ти теж багато чому навчилась. Чомусь більш важливому ніж програма навчальна за 11 клас. Адже життєвий досвід не придбаєш потім, розказавши теорему Вієта…Та й взагалі якби ми могли робити і вчити те що нам подобається наш коефіцієнт корисної дії стовідсотково наближався б принаймні до 99,5%.
- А ще спогади… вони точно райдужно освітять дощові дні. Значить не все так погано! Підемо збирати листя на екібану?
- Яку потім все одно обламаємось робити?
- Угу
- Традиції не порушують – засміялася Лі і обняла Нет за плечі.


Что такое осень - это небо,
Плачущее небо под ногами.
В лужах разлетаются
Птицы с облаками,
Осень, я давно с тобою не был.
В лужах разлетаются
Птицы с облаками,
Осень, я давно с тобою не был.

Осень, в небе жгут корабли,
Осень, мне бы прочь от земли.
Там, где в море тонет печаль,
Осень - тёмная даль.

Что такое осень - это камни,
Верность над чернеющей Невою.
Осень вновь напомнила душе
О самом главном,
Осень, я опять лишён покоя.
Осень вновь напомнила душе
О самом главном,
Осень, я опять лишён покоя.


Что такое осень - это ветер
Вновь играет рваными цепями.
Осень, доползём ли,
Долетим ли до ответа
Что же будет с Родиной и с нами.
Осень, доползём ли,
Долетим ли до рассвета,
Осень, что же будет завтра с нами.

КИНО- видели ночь
Ми виходимо на пусті вулиці Старого Міста. Єдине що освітлює нам путь – жовто-помаранчеві старезні, ще поставлені за Хрущова, ліхтарі. Люди сплять. У вікнах світла – нуль. А засмалене, закопчене, запльоване небо не бажає показувати нам багряного обличчя серпнево-вересневого Місяця. В обличчя батогами б’є теплий вітер і від цього смішно. Машин немає. Вибігаєш на рейки трамваю. Лягаєш і ржеш. Я лягаю поруч. Два смертники, що на всі сто впевнені що не помруть. Яке дивне відчуття металу під лопатками. Одноманітна світломузика світлофору призводить до повного розширення свідомості. Ще б пак, бо окрім жовтого, що постійно блимає, інші кольори вже давно, надягнувши піжами, сплять у теплих ліжках зі своїми дружинами або коханками. Фонтани вимкнули. А плювати. На дні ще є якась вода, що працьовито переправляє від одного бортика до іншого бички. Хлюпаємося босими ногами і ржемо як п’ятирічні. Сідаємо мокрими дупами на асфальт. Відкорковуємо пляшку вина. Ти закурюєш. Невже це не цигарки? Хто б міг подумати: в центрі Старого Міста курять гандж і солодкуватий дим змушує підтанцьовувати оту страшну бабу-самогубцю, що стоїть на колонні і ніяк не наважиться чи то злізти чи то врешті-решт стрибнути вниз. Ця ніч для нас. Ми лише вдвох на цій площі. Ми розділяємо і володарюємо. Принаймні сьогодні. Принаймні зараз.


Она живет на улице Любви,
остановисъ на улице Любви.
Там чудный сад, в саду -- уютный дом...
Ты хочешъ знатъ, что происходит в нем? --


Вперед! Твой шанс -- лови его, лови!
Остановисъ на улице Любви!
Мудростъ веков -- и свежие цветы,
алмазы, звери... даже я и ты --


все у Нее, на улице Любви.
Ты хочешъ знатъ? Не слушай же молвы
о том, что когти у Нее в крови.
Остановисъ на улице Любви! © Джим Моррісон