Что ж, мои дорогие, меня переклинило и я решил покамест не писать на русском языке, буду отрабатывать технику украинского языка, вот собственно последние мои стихи

Вибачте

Вибачте, якого біса
Втручаєтесь в моє життя?
Я не гуляка, не гульвіса,
Лише поет сьогодні я.

Я завтра буду не почутий,
Загину десь на чужині.
А вам аби лише відчути
Як боляче тепер мені.

Ви хочете залізти в душу?
Через вірші читати світ?
Тому лиш я писати мушу?
Вірші – це кара на весь вік.

Але пишу, пишу скрізь біль.
Вірші – це все, що в мене є.
В житті одна лиш тільки ціль, -
Вірші – це лиш життя моє.


Доля Феба

Небо жевріє очима дитини,
Хмари насупились грізно.
У Бога питаєш чия то провина,
Шукаєш провинця, та пізно.

Линули сльози примхливого неба,
Ось-ось заблищить громовиця.
Благаєш на поміч великого Феба,
Щоб він зупинив збиточницю,

Але він не чує тебе, твоїх слів,
Бо п’ятий вже рік у відпустці.
Знову пияцтвом звальним захворів,
Працює у домі розпусти.

Він чхати на небо, на хмари хотів,
Йому там грошей не платили,
Його там ніколи ніхто не любив,
А тільки про поміч просили.

Небо жевріє, насупились хмари.
Ти вносиш у сіни проміння
Пекучого сонця та кладеш на мари
У стані звичайного мління.


Розстрiляне небо - мова

Розстріляне небо чужими до болю очима,
З малесеньких ран витікають потуги любові.
Ще декілька днів звідсіля крокувати до Риму,
А ти розмовляєш на іншій, чужій тобі, мові.

Невже італійска рідніша державної мови,
Що згоден забути її солов’їне звучання?
Поглянь на вкруги. Як? Сподобався овид?
Не дуже? Чому тоді в тебе до мови цурання?

Люби свою мову, благаю, люби солов’їну!
У іншій країні її прославляй, як могутню.
Розстріляне небо чужими до болю очима
До серця згорни, приголуб, обійми, як дитину.