Хочу померти, а не дають
19-07-2008 15:57
к комментариям - к полной версии
- понравилось!
Вільний політ… Що може бути краще. Особливо коли без парашуту чи інших літальних засобів. До землі кілометра два. Можна летіти спостерігаючи захід сонця у прискоренні в декілька разів, любуючись хвилями, які під дією того шматка породи, що залишився від Місяця після випробування нульової бомби, ще можуть ганяти туди-сюди, приводячи думки людей у спокій. На висоті 100 метрів можна розгледіти морську піну, що виблискує у сяйві вечірнього сонця. А далі хрускіт шийних хребців та моментальна смерть…
Ні. Знову ні. Вже набридло. В котрий раз. Це вже просто неймовірно… Звідки вони ТУТ?... У небі майоріла точка реанімаційного робота, набираючого висоту.
Знову живий. Чорт.
На цей раз усе майже вийшло. Він обрав зону у Тихому океані, яка належала військовим – на ній випробовували нове обладнання та зброю. Там просто не могло бути реанімаційних роботів. Вони б подохли від різного випромінювання та ще купи всілякої гидоти. Але ж ні. Один звідкись узявся. І долетів, хоча до найближчої суші 200 кілометрів, а його запас пального на 300. Отже робот пожертвував собою заради того, щоб оживити мертву людину, яку занесло над океан та ще й викинуту у воду.
Він вже збився з рахунку. Котрий вже раз? Скільки невдач? Двісті? Триста? Тисяча? Чи може десять, але йому вони здаються вічністю через схиблену пам’ять? Кажуть, що реанімація відновлює лише 99% клітин мозку. Тисяча по 1%... 1000%? Ні, неправильно. Схоже, що математичні здібності згоріли в одній зі спроб.
А все так добре починалося. Він кохав Пантеру. Сильно кохав. Був згоден провести з нею вічність. У буквальному сенсі. Адже це стало можливо після винайдення реанімації та створення мережі реанімаційних роботів по всій планеті: і в літосфері, і в гідросфері, і в атмосфері. Вони прожили рік у будиночку у Гімалаях, на схилі одної з гір, назви якої він ніяк не міг запам’ятати. Вони грали. В Гру. Всіх часів. І у рабовласників грали, і у вікінгів, і у Наполеона, і у Гестапо, і в третє пришестя Христа. Всі знамениті баталії за всю історію Землі. Вони вбивали одне одного і воскресали. Адже більше робити на Землі було нічого. Все робили роботи. Він грав слабше, але це компенсувалося їх взаємним почуттям. Тому їм було весело.
- Пантера. – Представилась вона. Вся в чорному, з внушаючим повагу арсеналом за плечима. – Так мене звуть в Грі.
Справжнього її ім’я він так і не дізнався.
Вона закохалася в іншого. Він був лідером свого регіону в Грі, і їй було з ним цікавіше. Пантера прийшла вся рум’яна і з опущеною головою.
- Я відлітаю на Іо з Лідером. Я його кохаю.
Хвилина мовчання.
- Тобі з ним краще?
- Так.
- Ти обіцяєш мені що ти з ним будеш щасливіша?
- Так.
- Тоді йди.
- Дякую.
Їх лайнер зіткнувся з малою планетою, яку не помітили радари через її поглинаючу випромінювання пористу структуру. Не вижив ніхто. Обломки знайшли через місяць на орбіті Марса, дрейфуючі коло Деймоса.
Ось тоді все й почалось. Він топився, різав вени, плигав з 150-го поверху, задихався в газовій камері… Та він багато чого понавигадував. Йому можна було б написати книгу «Суіцид. Види смерті на любий смак». Потім він почав вивчати реаніматорів, їх повадки, звички, здібності.
Будував собі бункери, але вони пробиралися туди.
Покорив Еверест, але вони туди долетіли.
Затопив себе на дні Маріанської западини, але вони туди доплили.
Він мінував все навколо бункеру, програмував лазерну турель, якої б вистачило на час для того щоб мозок уже було б неможливо реанімувати. Ставив випромінювач електро-магнітних імпульсів, який плавив мозки реаніматорам.
Але вони перли і перли. Здихав один, приходило два нових. Подихало два, з’являвся десяток. І вони його оживляли. Постійно.
В космос його не пускали. Ніяк. Ні пасажиром, ні членом екіпажу. Він перепробував всі методи – і чесні, і нечесні.
Тому він вирішив побудувати свою ракету. Ідея з ракетою прийшла разом з ідеєю про океан. Але у ракети було більше шансів. І він вирішив випробувати океан, перш ніж запустити своє тіло в космос. Яка б просто унесла його труп з прискоренням 7,5 м/с на навколоземну орбіту, де вже реаніматорів нема. Так було написано в енциклопедії «Реанімація – засіб безсмертя». Роздобувати деталі було важко, але кажучи що це для нової Гри, продавці видавали все, аби він потім запросив їх погратися.
Після того як реанімаційний робот відлетів, він піднявся на ноги. Виявилось що він на плоту, який вже запрограмований несе його в сторону його дому, набираючи висоту над океаном. Вдома, віддавшись традиції, він відіспався, викурив сигару (міг собі дозволити, хвороби реаніматори не відновлювали) і, востаннє налюбувавшись ракетою, виконаною в стилі «На зорі фантастики», він забрався всередину та привів її в дію. 3g, 8g… Крісла в нього не було. Те, як розплющились його органи, він не відчув, бо вже був не в свідомості. Остання його думка була «Я йду до тебе, мила»…
Розплющивши очі, він побачив стіни військової орбітальної станції та робота-реаніматора, плаваючого в невагомості поруч.
- Чорт…
вверх^
к полной версии
понравилось!
в evernote
Ця розповідь була навіяна хмурою дощовою погодою та написана на березі Чорного моря в Криму.
Вільний політ… Що може бути краще. Особливо коли без парашуту чи інших літальних засобів. До землі кілометра два. Можна летіти спостерігаючи захід сонця у прискоренні в декілька разів, любуючись хвилями, які під дією того шматка породи, що залишився від Місяця після випробування нульової бомби, ще можуть ганяти туди-сюди, приводячи думки людей у спокій. На висоті 100 метрів можна розгледіти морську піну, що виблискує у сяйві вечірнього сонця. А далі хрускіт шийних хребців та моментальна смерть…
Ні. Знову ні. Вже набридло. В котрий раз. Це вже просто неймовірно… Звідки вони ТУТ?... У небі майоріла точка реанімаційного робота, набираючого висоту.
Знову живий. Чорт.
На цей раз усе майже вийшло. Він обрав зону у Тихому океані, яка належала військовим – на ній випробовували нове обладнання та зброю. Там просто не могло бути реанімаційних роботів. Вони б подохли від різного випромінювання та ще купи всілякої гидоти. Але ж ні. Один звідкись узявся. І долетів, хоча до найближчої суші 200 кілометрів, а його запас пального на 300. Отже робот пожертвував собою заради того, щоб оживити мертву людину, яку занесло над океан та ще й викинуту у воду.
Він вже збився з рахунку. Котрий вже раз? Скільки невдач? Двісті? Триста? Тисяча? Чи може десять, але йому вони здаються вічністю через схиблену пам’ять? Кажуть, що реанімація відновлює лише 99% клітин мозку. Тисяча по 1%... 1000%? Ні, неправильно. Схоже, що математичні здібності згоріли в одній зі спроб.
А все так добре починалося. Він кохав Пантеру. Сильно кохав. Був згоден провести з нею вічність. У буквальному сенсі. Адже це стало можливо після винайдення реанімації та створення мережі реанімаційних роботів по всій планеті: і в літосфері, і в гідросфері, і в атмосфері. Вони прожили рік у будиночку у Гімалаях, на схилі одної з гір, назви якої він ніяк не міг запам’ятати. Вони грали. В Гру. Всіх часів. І у рабовласників грали, і у вікінгів, і у Наполеона, і у Гестапо, і в третє пришестя Христа. Всі знамениті баталії за всю історію Землі. Вони вбивали одне одного і воскресали. Адже більше робити на Землі було нічого. Все робили роботи. Він грав слабше, але це компенсувалося їх взаємним почуттям. Тому їм було весело.
- Пантера. – Представилась вона. Вся в чорному, з внушаючим повагу арсеналом за плечима. – Так мене звуть в Грі.
Справжнього її ім’я він так і не дізнався.
Вона закохалася в іншого. Він був лідером свого регіону в Грі, і їй було з ним цікавіше. Пантера прийшла вся рум’яна і з опущеною головою.
- Я відлітаю на Іо з Лідером. Я його кохаю.
Хвилина мовчання.
- Тобі з ним краще?
- Так.
- Ти обіцяєш мені що ти з ним будеш щасливіша?
- Так.
- Тоді йди.
- Дякую.
Їх лайнер зіткнувся з малою планетою, яку не помітили радари через її поглинаючу випромінювання пористу структуру. Не вижив ніхто. Обломки знайшли через місяць на орбіті Марса, дрейфуючі коло Деймоса.
Ось тоді все й почалось. Він топився, різав вени, плигав з 150-го поверху, задихався в газовій камері… Та він багато чого понавигадував. Йому можна було б написати книгу «Суіцид. Види смерті на любий смак». Потім він почав вивчати реаніматорів, їх повадки, звички, здібності.
Будував собі бункери, але вони пробиралися туди.
Покорив Еверест, але вони туди долетіли.
Затопив себе на дні Маріанської западини, але вони туди доплили.
Він мінував все навколо бункеру, програмував лазерну турель, якої б вистачило на час для того щоб мозок уже було б неможливо реанімувати. Ставив випромінювач електро-магнітних імпульсів, який плавив мозки реаніматорам.
Але вони перли і перли. Здихав один, приходило два нових. Подихало два, з’являвся десяток. І вони його оживляли. Постійно.
В космос його не пускали. Ніяк. Ні пасажиром, ні членом екіпажу. Він перепробував всі методи – і чесні, і нечесні.
Тому він вирішив побудувати свою ракету. Ідея з ракетою прийшла разом з ідеєю про океан. Але у ракети було більше шансів. І він вирішив випробувати океан, перш ніж запустити своє тіло в космос. Яка б просто унесла його труп з прискоренням 7,5 м/с на навколоземну орбіту, де вже реаніматорів нема. Так було написано в енциклопедії «Реанімація – засіб безсмертя». Роздобувати деталі було важко, але кажучи що це для нової Гри, продавці видавали все, аби він потім запросив їх погратися.
Після того як реанімаційний робот відлетів, він піднявся на ноги. Виявилось що він на плоту, який вже запрограмований несе його в сторону його дому, набираючи висоту над океаном. Вдома, віддавшись традиції, він відіспався, викурив сигару (міг собі дозволити, хвороби реаніматори не відновлювали) і, востаннє налюбувавшись ракетою, виконаною в стилі «На зорі фантастики», він забрався всередину та привів її в дію. 3g, 8g… Крісла в нього не було. Те, як розплющились його органи, він не відчув, бо вже був не в свідомості. Остання його думка була «Я йду до тебе, мила»…
Розплющивши очі, він побачив стіни військової орбітальної станції та робота-реаніматора, плаваючого в невагомості поруч.
- Чорт…
Комментарии (12):
sunshine_in_my_eyes
19-07-2008-18:11
удалить
дуже цікава розповідь, викликає посмішку
sunshine_in_my_eyes, Цікаво, поясни будь ласка - чому посмішку?
sunshine_in_my_eyes
19-07-2008-23:17
удалить
Tarasius, ні не вся історія, а саме останній абзац. подумалось : завжди так :) це сумна посмішка. тут можна довго казати, що життя безглузде і нічого не виходить так, як ми хочемо, і так далі...
Оригінальна ідея, класне оповідання, насичене, читається легко і невимушено...
Тобі треба розвивати твій талант - писати більше
Тобі треба розвивати твій талант - писати більше
Из_запаха_конфет
20-07-2008-14:24
удалить
повністю згодна.
треба розвивати свій талант:)
треба розвивати свій талант:)
Vitador, Из_запаха_конфет, Дякую, намагатимусь =)
Vitador, Из_запаха_конфет, Дякую, намагатимусь =) Є певні ідеї...
Tarasius, Ето прекрасно котик, у тебя талант, жду не дождусь продолжения=)
Tarasius, Дуже добре котику,мені подобається,у тебе талант,чекаю недочекаюсь продовження... Твоя таємна шанувальниця=)
Дуже добре котику,мені подобається,у тебе талант,чекаю недочекаюсь продовження... Твоя таємна шанувальниця=)
Siammia, Буду голову ламати, здогадуючись хто ж це може бути...
Siammia, Цікаво хто ж це...
Продовження буде навряд, але будуть інші розповіді =)
Продовження буде навряд, але будуть інші розповіді =)
Комментарии (12):
вверх^
Вы сейчас не можете прокомментировать это сообщение.
Дневник Хочу померти, а не дають | Tarasius - Дневник Tarasius |
Лента друзей Tarasius
/ Полная версия
Добавить в друзья
Страницы:
раньше»