[300x400]
Ти біль, що подумки вмирає.
Розкраявши все серце до крові.
Як сльози, крапельки стікають
По мокрому від зливи склі
Ти розпач, що в руках застиг,
Що душу інеєм покрив.
Тепло небес закрила хмара
А я сама, немов примара.
Ти ніч, що темрявою зветься.
Що поглина мене потроху;
Крилом накриєш моє серце
І б’ється воно слабо, тихо, тихо…
Скалічене єство в шатрі зими,
Засипане снігами долі.
Заплутані у струни тишини
Холодні, безвідчутнії долоні.
Лиш лід і скло в очах,
А солод губ замінить гіркота.
Безодня тиха і голодна
Єство з’їдає подихом холодним.