В одній далекій від моря і спекотній пустелі жила-була черепашка. Вона була молодою, як для черепашки – розміняла всього другу сотню літ – проте дуже самотньою. У черепашки зовсім не було друзів – та й де їх узяти, в пустелі? Навколо був тільки пісок, гори піску, рухливі, але не живі бархани, верблюжі колючки – а хіба можна вважати другом того, хто боляче колеться? – і спека. Її завжди оточувала спека. Черепашці хотілося плакати, але сльози все одно миттєво висихали на очах і не приносили полегшення, тому проливати їх не було ніякого сенсу. Доводилось страждати мовчки.
Черепашка була дуже гарненькою, хоч і не знала про це – адже в пустелі не було свічад. Вона мала барвистий панцир, блискучі чорні очі-намистинки і завжди усміхнений рот – усміхнений навіть тоді, коли вона страждала. Все одно її почуттів ніхто не бачив, так що сумувала вона чи раділа – не мало ніякого значення. Черепашка пробувала розмовляти з небом, але воно, здалеку таке глибоке і синє, що вона могла б порівняти його з морем, якби коли-небудь бачила море, зблизька завжди виявлялось розпеченим і майже білим. І ніколи її не слухало. Тоді черепашка підповзала до верблюжої колючки і відчайдушно шепотіла їй щось на вухо, але капосна рослина замість відповіді встромляла свої голки в беззахисні черепашачі вуста. Черепашка кривилася, але здалеку – і якщо неуважно дивитися – ця гримаса болю дуже скидалась на усмішку.
Зрідка пустелею проходили люди – стримані і водночас голосисті, смагляві, в довгих білих бурнусах. Часом вони йшли біля верблюдів, часом їхали, зручно вмостив-шись між двох горбів, але ніхто з них жодного разу не звернув увагу на черепашку. Вона квапилась, як могла, швидко перебираючи товстенькими лапками по піску, який постійно з-під них стікав, щоб потрапити їм на очі, та навіть коли це їй вдавалося – а вдавалося їй це рідко – люди сміялись і казали: “Повзе, мов черепаха”. І тоді сама спека не могла осушити сліз черепашки, що котилися з її очей і губились в куточках усміхненого рота.
Та найгірше черепашці велося, коли починалась піщана буря. Тоді вона втягувала голову в панцир, міцно заплющувала очі і підспівувала вітру, котрий зі страшними завиваннями бавився піском. Вона хотіла поговорити з вітром, але так і не наважилась, бо вітер був злим. І коловся болючіше, аніж верблюжа колючка. А ще він любив так засипати піском черепашку, що їй доводилось довго-довго вибиратись на поверхню – до пекучого сонця, німого неба і до своєї самотності.
І от одного разу в пустелі пішов дощ. Він почався несподівано – черепашка зовсім не була готова приймати гостей. Небо почорніло, і з нього на розгублену черепашку впало кілька крапель води. Черепашка погано знала, що таке вода, бо дощі в пустелі бувають так рідко – раз на століття, а на її сто років не припало жодного дощу.. І доки вона намагалась вгадати, що то таке тепле, схоже на її ще не висушені пустелею сльози, впало їй на обличчя, в небі щось загуркотіло, і з сердитої хмари полився сріблястий дощ. Зачарована цим несподіваним, витонченим і приємним гостем, черепашка вирішила: або пан, або пропав. І розповіла дощу про свою самотність.
Дощ слухав її уважно. Шепотів щось вкрадливе і заспокійливе, торкаючись її лиця своїми вогкими чуттєвими пальцями. Переливався, як гірський кришталь на сонці – втім, ані гір, ані кришталю черепашка зроду-віку не бачила, їй просто сподобалось, як переливається дощ. Та найбільше їй сподобалось, що дощ її зрозумів. І він йшов довго – достатньо довго для того, аби почути від неї все про її самотність і біль, про пустелю навкруги, і пустелю в душі, про те, що у неї немає навіть імені – бо ніхто її не кличе, і нікому дати їй те ім’я... Дощ був таким прекрасним – свіжим, чистим, зворушливо-вологим, чарівним. І черепашка закохалася в нього.
Вона зрозуміла, що кохає його, лише коли він зник. Просто перестав слухати її, перестав пестити її довгими прозорими струменями, перестав йти. Черепашка подумала, що це все через неї, що вона бридка, і гірко заплакала. Вона плакала довго, так, що вії злиплися, а очі і повіки почервоніли, та раптом її плач увірвався, бо черепашка глянула на небо і помітила в ньому веселку.
Веселка була барвистою, як панцир черепашки, і веселою – бо її зобов’язувало до цього ім’я. Вона виблискувала, як корона із самоцвітів, на блакитному чолі неба, і була горда та пишна. Черепашка шморгнула носом і утерла сльози з очей коротенькою пухкенькою лапкою. Вона зрозуміла, що це – подарунок дощу. Для неї. Вона ніколи раніше не отримувала подарунків, і не знала, що з ними робити. Черепашці захотілося торкнутися веселки, але семибарвний край губився десь обрієм, так далеко від неї. Черепашка спершу хотіла знайти край веселки, та потім подумала – а що, як дощ раптом повернеться, а її тут не буде? І вона вирішила не ризикувати. Викопала собі ямку у гарячому піску, втягнула лапки у панцир, поклала голову на невеличкий розпечений камінець, і приготувалась чекати. Скільки треба. Скільки завгодно. Головне, щоб дощ прийшов. А якщо він прийде, думала черепашка, тобто коли він прийде, вона розповість йому, яка вона щаслива. І вони разом виберуть для неї ім’я.