Як боляче втрачати осінь!

Як боляче втрачати осінь!

Я вичахаю на вітру...

Моє життя — померла гусінь.

Вже не воскресну я. Помру.

Ти прилетиш на квітці щастя.

Мене закутаєш міцніш.

Я не відчую губи ласі.

Ти зацілуєш й відлетиш.

Ти жінка. Ти літати вмієш!

А я проповзав на землі.

Я мов стіна — а ти! Ти мрієш!

Ти для небесних королів.

Ти музикант моєї долі.

Ти лицедій із масок слів.

Ти посміхнешся на престолі...

Мене ж стискає хижий гнів.

Мене немає. Я загинув.

Та не відходь, молю, побудь

два дні зі мною. Я полину

тоді у рай на незабудь.

Дві наші долі — білий мармур.

Вони міцні й такі крихкі.

Ми дві ракети, два Монмартри.

У нас і крила є слабкі.

Але тебе несе по світу

життєвий шал, жіночий шарм.

А я замученим кадетом

Свій шлях пробив й на камінь впав.

Хотів у море — не дістати.

Хотів у гори — розіб’юсь...

Ти ж не боялась відлітати!

“Лети зі мною!”... Я боюсь.

Самотньо дихаєш у спину.

Знімаєш втому з голови.

Мене уже немає. Гину!

Тож викопай для нас рови.

Один для мене. Інш’— для серця.

Один холодний, і без слів.

А інший — хай там будуть дверці.

І кілогерці почуттів.

Не воскрешай, молю... Не треба!

Нехай помру. Я відходив...

Літай по небу, вище неба!

Й питай про мене в голубів.