Тетяна Хома

(співпраця – Олександр Хома)

Гоп? Стоп! або про життя-буття одного соцугруповання...

© Т.Хома, О.Хома, 2001

Він іде вулицею... Погляд – як у вовка, кєпарік [кепка. – Ред.] на лобі, руки – в кишенях, крок – швидкий, полохливий. Він не дивиться у вічі. У нього далеко не легке життя: батько – сидить “на зоні”, мати цілий день на базарі – їй треба дбати про молодшу сестру. Він сам про себе може подбати, а от сестра... І в бурсі вже дістали. Піти хіба із пацанами стрєлканутися [пояснення сленґових слів гопників міститься наприкінці статті. – Ред.]...

Приблизно такими ми бачимо їх щодня на вулицях провінційних міст. Їх неможливо не помітити, бо їх багато, про них неможливо не чути, бо хоча б ув одного із сусідів вони поцупили “Піонер” з машини, їх нереально забути, бо вони – наше дзеркало, відбиток нашого хворого суспільства...

Хто вони?

Професор Преображенський не любив пролетаріат. Його представники ходили по мармуровій сходовій клітці його під’їзду, не знімаючи “калош”. Я не професор Преображенський, але також не люблю пролетаріат, точніше, ново-український пролетарський варіант молодіжної субкультури. Хоча, мабуть, це цілком адекватно, коли у пересічної людини при розмовах про субкультуру не виникає асоціацій із тими хлопцями, що один одного називають авторитетним словом пацан. Це і зрозуміло. Субкультура – це результат протесту, бажання соціальних змін або, принаймні, уваги. Найчастіше це щось яскраве, насичене змістом і викликами, у будь-якому випадку, це завжди щось ІНШЕ і особливе. Пацани – такі, як усі. Вони сірі та непомітні, звичайні й буденні, а головне – вони масові. Повний набір ознак пересічности, і жодних претензій на “субкультурність”. Проте, це лише на перший погляд.

Моя ґенерація (ще піонери, але вже ніколи – комсомольці) добре пам’ятає часи свого пізнього тінейджерства, коли загалом світ важливих людей поділявся на два табори: нормальні пацани і неформали. Останні, у свою чергу, мали багато підвидів, проте головною в цьому поділі залишається ідея протистояння. Нормальних пацанів завжди було більше (тоді, в часи, коли Союз тільки розвалився, ми ще не звикли бути різними), а неформалам було важко жити, їх били за інакшість, змушували стригти волосся, витягати кульчики з вух і взагалі, вважали лохами. Одразу ж хочеться зазначити, що це не стосується дітей багатих батьків (мажорів), вони – інший світ, і участи у грі не беруть. Братва, більш-менш серйозні бандити, які роблять гроші, теж не рахуються. Вони будуть цікавими для нас лише як зразок життя для гопів (кожен гоп мріє стати серйозним бандитом, тому такою важливою є атрибутика життя братви: мобілка (або труба), гайка, цепура.

Час минав, усе змінювалося, сьогодні молодь розмаїта, і різниця – не лише у тому, на якому боці барикад ти стоїш (з пацанами, чи з лохами і хіпаблудами). Якщо ти походиш із більш-менш успішної сім’ї, то у тебе значно ширший вибір того, як облаштувати власне життя, де себе шукати, у що трансформувати свій підлітковий протест, яку музику любити, як одягатись, аніж це було років 10 тому.

А якщо ні?.. Тоді, як і повсюди, вулиця пропонує свої варіанти, проте український (чи все-таки, пост-совєцький?) варіант – специфічний. Відколи стартонув проект “Україна”, партійні ділки перетворились у політиків різних рівнів і бізнесменів, учителі та інженери пішли на базар, а найважче довелось робітникам заводів. Сьогодні в Україні чимало сімей, які не можуть дати навіть мінімуму своїм дітям-підліткам. А їм хочеться бути “як усі” (нормальними пацанами, а не кончєними штріхами). І вони стають “як усі” – міні-суспільство нормальних пацанів приймає їх, пропонуючи правила гри, завдяки яким можна вижити і не почувати себе ізгоєм, а інколи навіть утримувати власних батьків.

Символіка

Набагато простіше спершу кинути погляд на зовнішні речі, вони інколи дають змогу побачити більше, ніж намагання зазирнути углиб. Адже стиль життя, одяг, зачіска, музика, яку слухають, кіно, яке люблять тощо, і є головними ознаками, що виділяють субкультуру як таку.

Почнемо з одягу. Гопи не надто перебірливі у смаках. І хоча є певні елементи одягу, що змінюються, загалом, представники цієї субкультури дуже консервативні у своїй моді. Якщо на зміну зеленим штанам, модним 5 років тому, прийшли сьогодні джинси в абтяжку [тобто щільно припасовані до фігури. – Ред.] то кєпарік, проста сорочка та курточка (бажано шкіряна), залишаються незмінними. Вони завжди одягнуті однаково або дуже подібно. Для цього є кілька простих пояснень. По-перше, із суто матеріальних мотивів. Зазвичай гопи – люди небагаті, а одяг такого типу ужитковий і для праці, і для діскацєкі [дискотеки]. Крім того, є чимало інших речей, на які можна витрачати гроші (водка, тьолкі). По-друге (і це вже психологічне пояснення) – типовий страх крадія виділитись у натовпі. По-третє, страх бути собою, а значить опинитися поза системою, поза спільнотою собі подібних, а отже увійти з цією спільнотою у конфлікт.

Зачіска дуже коротка, універсальна – економія людської уваги та шампуню. Коріння цієї моди сягає в’язничної практики голити ув’язнених. Погляд – вовчий, зацькований, нахабно-боязкий – залежно від ситуації. Дивно те, що навіть ходять вони подібно. Часто горбляться, руки тримають у кишенях. Гопи водночас ніби ховаються від зовнішнього світу у своїй ході й шукають, яку користь можна осягнути в той, чи інший момент.

Музика – переважно російська “попса” низького ґатунку. Вона близька їм, вона на них розрахована, вона “оспівує” їхні проблеми. Деякі гопи слухають реп (ідейно ця музика також їм дуже добре підходить). Вкрай рідко у цьому середовищі можна почути рок, дуже важкий, агресивний і злий; він наче робить їх сміливішими (а може, не такими боязкими?) Ну і, звичайно, метри – Шуфа [М. Шуфутінскій] та Гарік [Г. Кричевський].

Гопи мають власні норми поведінки (панятія) і спрацьовують ці норми часто набагато краще, ніж закони в нашій державі, хоча й не існує спеціальних процедур прийняття, реалізації та захисту панятій.

Головних панятій три (перепрошую за дослівний переказ):

 

1. Мамку нє прадай.
   
2. Ачько нє падставь.
   
3. Нє сучь.

Панятія поширюються лише на пацанів; якщо ти – пацан, то мусиш дотримуватися цих норм, а якщо порушиш їх і не матимеш достатньо авторитету, аби щось змінити, – тебе відкинуть на марґінес гопівського суспільства. Витоки панятій – у воровскому “кодексі честі”, який у наші дні майже відмер.

Взагалі, кожен гоп мріє стати справжнім бандитом – автарітєтам. Щаблі кар’єрного зростання наступні: спочатку старший пацан, відтак рєальний, зрештою – автарітєт. А починають гопи як дрібні крадії магнітофонів із машин, або вириваючи сумочки у жінок у темряві, чи просто обдираючи п’яниць. Частина прибутку йде старшим пацанам, які виконують роль криші і залагоджують проблеми з іншими пацанами. З віком та якщо не зовсім природа обділила розумом пацани починають курувати певні території чи різновиди кримінальної діяльности на відповідній території. Проте, лише небагатьом особливо обдарованим вдається пробитися у світ справжніх кримінальних грошей. Але це вже інша історія не про наших героїв...

Фотографія дня

Вони не встають досвіта. Хіба мамка стала не з тої ноги і виганяє у бурсу [заклад професійного навчання: училище, ліцей чи коледж]. Це не так уже і зле, бурса – одне з головних тусовочних місць гопів, там можна зустрітися з пацанами, обговорити минулі події, спланувати майбутнє (тіпа, кагда на стрєлку, кагда трудітса). Деколи там вчиться дєвчьонка (про роль цієї загадкової істоти в житті пацана див. нижче).

А після бурси (або замість неї) – звичайні трудові будні. У кожного гопа вони різні, проте є дві основі групи занять, які приносять їм сталий дохід. Перша – дрібні крадіжки. Через своє боягузтво гопи рідко зважуються на грабіж та інші злочини, що потребують публічности, хоча вони не роздумуючи відбирають гроші у літніх людей чи знімають годинники з п’яних. Частина гопів сидить на кармані у транспорті, інші цуплять електроніку з автомашин, дехто краде мобільні телефони. Інша група занять окреслюється дієсловом розводити. Розводити (найвдаліший, хоча й не цілком адекватний відповідник цього слова в українській мові – “дурити, обманювати”) можна лохів. Проте гопи рідко напрягають себе придумати щось, що претендує на шахрайство. Вони просто ставлять інших у ситуацію, коли ті повинні віддати гроші відповідно до їхніх власних норм поведінки, понятій. Ви, мабуть, уже чули не одну історію про те, як хтось підібрав гаманець на вулиці, і чим усе це скінчилося. Будь-який процес заробляння грошей називається трудітса.

Як правило, вечірній час, коли стемніє, – найсприятливіший для “роботи”, особливо якщо гоп промишляє тим, що зриває золото, відбирає сумки, виймає магнітофони з машин або б’є по голові перехожих та знімає з них цінний одяг. Тому відриваються гопи не як усі нормальні люди ввечері, а вдень, вночі, або навіть уранці (щоб до темряви проспатись). Розваги у них доволі одноманітні: водка (за 3 гривні в бабки біля базару), двор або дєвчьонка, діскацєка і спілкування з пацанами. А наступного дня захоплено оповідати іншим пацанам: “Как я вчєра набухался, вася...” Коли немає грошей, можна просто посидіти у дворі (чомусь гопи полюбляють перила підвальних сходів), поплювати, полузати насіння і пабазаріть. Все про те ж: водка, дєвчьонка, другіє пацани.

Роль жінки в гопівський субкультурі

Рівень розвитку громади визначається ставленням у цій громаді до жінки. Так сказав хтось, і я впевнена, це був чоловік, позаяк подібне твердження відокремлює жінку від громади: є громада, яка складається з чоловіків, і є жінка – об’єкт, до якого можна ставитись по-різному. І буцім, якщо “громада” стоїть на високому щаблі розвитку, то вона шанобливо і поблажливо ставиться до жінок, якщо ж ні – зневажає їх і гнобить.

Намагаючись аналізувати гопівське суспільство, неможливо оминути міжстатеві відносини. По-перше, тому, що дєвчьонкі творять власну субкультуру, тісно і невідривно пов’язану із гопівською, по-друге, за своєю природою – це явище, яке могло виникнути і успішно виникло тільки на пост-совєцькому тлі, з тією лише різницею, що було обумовлене ґендерним стереотипом.

Усі дівчата та жінки з нашої казки поділяються на дві категорії: тьолкі та дєвчьонкі. Перші - переважно тупуваті та легковажні. Їх легко затягнути в ліжко, що гопи переважно і роблять. Для опису статевих стосунків у світі пацанів замість слова “секс” доречніше користуватися поняттям “копуляція”. Тьолкі не користуються повагою, їх зневажають, на них плюють, а вони терплять, мусять терпіти, бо потрібна хоч якась криша. Дєвчьонкі – справа інша. Вони розумніші, менш доступні, тому користуються повагою. Можна навіть сказати, що гопи бояться дєвчьонок, бо через них зазвичай буває найбільше проблєм – вони вміють маніпулювати гопівськими почуттями.

У дєвчьонок власні клопоти, вони живуть за своїми понятіями, проте існують і функціонують у тому ж соціальному просторі, що й гопи, їм притаманна та ж однаковість в одязі, зачісках, мові. Проте дєвчьонкі рідко беруть участь в дєлах, позаяк бабью вєри нєт. У кожному гопівському угрупованні найбільшою повагою користується та дєвчьонка, котра має солідну кришу, – найчастіше це означає, що вона “зустрічається” з впливовим пацаном, проте інколи це може бути також наслідком її вміння знаходити спільну мову з протилежною статтю.

Коло інтересів пересічної дєвчонкі – пацани, падружкі [подруги], кішка, діскацєка...