сиджу ридаю, мов дитина. думаю нащо воно мені все здалося...
я хотіла як краще, а вийшло як завжди....агов я ж людина в мене єпочуття, не можна ж так...я намагаюсь, але ти навіть мене не заохочуешь, не хочеш навіть розмовляти. вибач але я не вмію читати думки...
я не можу більше чекати, в мене натура така, що не вмію я чекати... чого б зразу все не вирішити раз і назавжди. і нащо тоді біло казати що ти кохаеш, якщо ці слова для тебе пусті.
в мене сердце розриваеться, я вже сама невпевнена що кохаю, мені здаеться, що я мабудь кохати не вмію, бо нічого в мене не виходить, завжди якась дурня зі мною трапляеться.
ну чого ж це завжди трапляеться зі мною, чого у інших людей все добре, чим я гірше? всі щасливі одна тільки я скитаюсь мов примара, не можу вирішити чого хочу.