ВОНА


В житті людей Вона ніхто,
І звуть її ніяк,
Але Вона одна є прикладом життя...

Я постійно хотіла піднятися вище, але кожен раз, чомусь, падала знову і знов у безодню. Було навіть так, що мені залишався лише один крок, але я знову опинялася у підніжжя високої гори. Так було і того разу: впавши на спину, я думала, що не тільки не зможу піднятись у гори, але й взагалі підвестись з землі. І саме тоді, коли мені так потрібна була допомога, до мене підійшов ВІН, маленький хлопчик, мій Маленький Принц. Він, не промовивши ні слова, дав мені руку і допоміг підвестись. І хоча на вулиці була сувора зима, і хоча мені було дуже холодно, при його дотику я відчула тепло, тепло доброти, дружби і любові. У його очах мені відкрилось чисте, голубе небо, а у його ластовинні – радісні промінчики щирого сонця.

Чому лиш дух крилатий в нас,
Але тілесно ми безкрилі?...
„Фауст” Гете

Ми разом почали підніматися у гори. Маленький Принц тихо розповідав мені про життя. Він говорив чистою, мов джерельце, рідною українською мовою, його слова звучали красиво, звучали так, як тихенько дзюрчить струмочок – я зрозуміла, наскільки дорога і рідна мені ця мова. Він показав мені красу зимових гір, і я відчула прекрасне, відчула мистецтво природи, і зрозуміла, яка неперевершена вона. Вона, саме вона є матір`ю і вчителем всього; саме вона відкрила людині закони краси, про які тихо шепотів мені хлопчик... Саме тоді я насправді відчула, що таке щастя. У мене виросли крила, та я вже не дивувалася цьому - я просто, подивившись на маленького хлопчика, посміхнулася йому; у нього також були крила, і ми взлетіли увись. Ніколи нічого подібного я ще не відчувала – це був рай. І хоча мить не піймати у золоту сіть, саме цю мить я хотіла б утримати назавжди.

Где умирает надежда,
там возникает пустота.
Леонардо да Винчи

Ми піднялись на вершину високої гори. Навколо нас шепталися маленькі ялиночки-сестрички, мелодійно дзвеніли сніжинки, які укутували білосніжною ковдрою все. Я подивилася на Маленького Принца: його вогняне волосся розвивав легенький вітерець. Я запитала: „Хто ТИ?” – але він лише чарівно посміхнувся, взмахнув крилами, при цьому зронивши на землю одне із своїх білосніжних пер, і зник, зник, мабуть, назавжди, а перо залишилося. Я підняла його: „ХТО Ж ВІН?” – вирвалося із мого серця, і сльози виступали на моїх очах. Я зрозуміла, що лишилася одна, одна у цілому світі, і що більше ніхто не допоможе мені у тяжку хвилину. Я протягнула руки з пером до неба, та подув вітерець, і перо полетіло за ним, полетіло спочатку до неба, а потім - у безодню, туди звідки прийшла я. Мені хотілось побігти за ним, пригнути у пустоту, але щось трапилось із моїм тілом - я не могла поворухнутись... А мої вуста мимоволі промовили слово, яке тихо виспівувала природа – Янгол.



Післямова

Вона так і залишилася стояти з протянутими до неба руками, на її щоках застили сльози, серце її перетворилось на камінь, а очі – на ті кришталики розбитої юності, кришталики розбитої любові. З її вуст злітає те дивнеє слово... Та і це не є кінцем тієї історії, адже її душа щоночі покидає тіло і стає тінью, тінью забутих історій... Ця тінь, якось проскользнула до моєї кімнати і навіяла мені пісню повную смутку і радості, пісню у якій немає слів...

А.Харченко