Спізнилась на роботу. Нікого. Тихо.
Late - як спізнилась чи late - як покійний?

Помітила, що звикла працювати у шумі, розмовах, кроках, питаннях, які відволікають, а тут - тиша і нікого.... В таких умовах і не працюється, сіла б і втопилась в роздуми. Вранці, як їхала в маршрутці, думала про еволюцію себе. Впродовж 6 років...і про кохання, яке "назавжди"... Кумедно....

Коли зустрічалась з першим хлопцем, а було це сім років тому (символічно) - була переконана, що оце вона - любов, яка не переминає, вже бачила, як у суботу ми ходимо на базар по продукти, а перед Новим Роком з дітьми прикрашаємо ялинку. І це в 11 класі!!! Вже потім почала помічати, що попередньо готова на жертву, на відречення мало не від себе заради когось... Вилікувалась...

Було друге, і третє оте "назавжди". А тепер якось дивно усе.
Язик не повертається на це слово і живу справді так, ніби сьогодні є день, а завтра.....а хто його знає, що буде завтра....окрім того, що неодмінно пощастить