Який день поспіль у моєму великому серці надто мало місця, щоб бачити у людях Людей, щоб піднімати їм настрій, щоб бачити у маленькому велике, і окрилювати безкриле. Внутрішнє напруження наростає і під вечір я готова вибухнути раз і назавжди! але стримуюсь...стримуюсь сьогодні, стримаюсь завтра, а що буде післязавтра. Я дратую людей у маршрутках, відповідаю їм по-їхньому, і тепер зовсім схожа на них, роздратованих, сірих, замкнутих. Мені не хочеться вилазити вранці з-під ковдри, а ввечері рано під неї залажу, щоб зігрітись, і сподіваючись, що засну і забуду те, що мучило. Я вже вагаюсь, чи вдасться закохатись взагалі, про цей період не йдеться...
Що мучить?
Мучить непотрібність чи надмірна потрібність. Мучить те, що відчуваю лише незроблене, а зроблене сприймаєтья як належне, змучилась бути на дні, на якому мусиш допомогти кожному, а коли ти все це встигатимеш нікого не хвилює....
А ще почуваюсь зайвою удома, бо стала сентиментальною занудою, бо не маю ні краплі зайвої енергії, яку можна подарувати....віддати...поділитись. Знаю, що не сприймають мене такою, вважають штучною...
І ще ціла купа того Г - гнітючого, густого..................

Господи, це ж зовсім не я!!! Господи, мені потрібен хоч якийсь знак, що не так!!!
Можливо, не туди іду, не тим займаюсь, не так витрачаю час!!!
Я вже не тихо, не пошепки, я кричу не своїм голосом про порятунок, бо відчуваю, що тону....що так довго у ямі це занадто!!! так жити не можна....