У трепеті кленового листя і ніжних дотиках дощових крапель я мрію... Всі кажуть, скільки можна літати, і лише хтось, хто достукається до мене, каже, ти стала цинічною і надто практичною...От і зрозумій їх...От і зрозумій себе...
Ми не перестаємо закохуватись, тому що старієм; ми старієм, тому що перестаємо закохуватись... І були моменти, коли почувалась "старою", просто забувала, що є ще один вид світла, яке запалює і не тримається в рамках...
Осьдечки воно - це Світло... Коли підгинаються коліна від його дотиків і спиною біжать мільйон мурашок, коли просто би сиділа в куточку, і спостерігала за тим, як він просто є, навіть якщо флітрує з іншими дівчатами, коли від його сухих смс боляче і водночас приємною хвилею сам факт, що він таки написав... Коли здоровий глузд намагається сказати : зупинись! навіщо тобі це? Ти навіть озвучуєш його логічні висновки, але чхати на них хотіла... Коли не виходить жити тут і тепер, якщо його немає поруч... А мить, у яку він посміхнувся, розтягнула б на кілька днів...
Коли це все живе в мені, а він стоїть поруч і просто дружить зі мною.....

А, може, не просто?