Підкралась сесія, часу нема. Якби я читала все, що нам сказали прочитати, я б, напевно, вже другий тиджень не спала. Але я вже відвикла тратити натхнення і здоров"я на навчання. Але якось треба здати у будь-якому разі.
Звичайно, коли немає часу думати про себе, думки лізуть в голову не питаючись. Учора мама сказала: Слухаю тебе і згадую знайому, в якої було стільки друзів, часто до неї приходили і так і не вийшла заміж. Не те, щоб я боялась, що не сріну когось такого...Просто справді дивно це все...
З представниками чоловічої статі легше знашоджу спільну мову, якось просто так. Пригадую, колись, коли мені подобався хлопчина, поводилась якось скуто, контролювала свої слова і вчинки і намагалась зробити вигляд, що цілком байдужа. А тепер? Зараз, коли небайдужа, залишаюсь собою, говорю усілякі дурниці і напряму заявляю, що подобається, що ні. І ще розчиняюсь у флірті...
Але чи воно справді правильно? Чи здатна я любити по-справжньому? Довше, ніж півроку. Ця моя непостійність...Вона мене добиває...Що з нею робити?
Вже ж 22 скоро, а я егоїстично живу лише для себе, а можу ж і ще для когось. Стільки ніжності, виплеканої ласки і ще чогось такого відчайдушно-чистого...які хочуть стати подарунком....
[699x469]