За вчорашній день вдалось втілити лише половину. Щоб мені це дуже подобалось, то ні, але приймаю.
Таке враження, що дорослішаю і спокійнішаю внутрішньо. Не можу сказати, що менше кольорів чи пастельніші відтінки, просто менше слів, навіть глибоко в мені менше. І ще хочеться, щоб було місце, де почуватимусь, як вдома.
Почуваюсь бомжом.
В Червонограді - вже не вдома, я вже не там, я туди приїжджаю на вихідні в гості.
У Львові - гуртожиток, сама назва говорить про себе. Не хочеться сюди бігти, тут ніхто не чекає, по-справжньому ти тут нікому не потрібен. Боляче і порожньо.
Кажуть, що відчуття дому створює не будівля, а люди які в ній живуть. Можливо...
Значить в мене нема таких людей? - Дожилась до ручки.
А я б з таким задоволенням вже б збирала трвинки і соломинки на своє гніздечко. Наївна...
І знову хочеться ТАК БАГАТО!
Але бажання такі невпрорядковані.
Здається прийшла в тупик. Єдине тішить: якщо прийшла - значить таки йшла, не стояла на місці.
Склала би план на сьогдні, а чи варто???
Хіба візьму листочок паперу і традиційно нашкробаю ручкою. Може, так ефективніше....