Вчора я була щаслива. Як добре, що існують на світі друзі)
Як добре, що є хтось, хто цікавиться твоєю думкою, перш ніж щось зробити, хто довіряє тобі, справді сумує за тобою і щиро радіє твоїй присутності.
Як добре, що про події, плани, мрії в чиємусь житті з тобою діляться першою.
Як добре говорити з кимось звичайною мовою, але так, що інші не зрозуміють)
Як добре, що хтось сприймає тебе такою, як ти є.
Як добре, що можна сказонути якусь дурницю в чиїйсь присутності. І не відчути сорому. Бо хтось просто виправить тебе, і забуде про це.
Як добре відчувати, що завтра від тебе не відвернуться.
Як добре відчувати відповідальність за когось.
Як добре думати в одному напрямку. І говорити одночасно одну й ту ж фразу)
Як добре бути комусь потрібною.
У мене стільки приводів бути щасливою.Яка ж я дурна, я часто забуваю, яке я маю щастя.
Яка я часто буваю егоїстка. Буваю несправедливою до них. Забуваю про щось важливе.
А мене терплять. За що? Навіщо?
«Необъяснимо, но факт», - мене терплять. Зі всіма моїми тараканами в голові.
Як же я часто помиляюся. Відвертаюся від справжнього. Гонюсь за фальшивками. Навіщо я це роблю? Я завжди надіюсь, що люди насправді не такі. Ну підвели мене, ну образили, навіть, принизили. І я наївно думаю, а раптом це вийшло випадково? І даю другий шанс, третій… Це звучить смішно, але я даю топтати себе, бо боюсь що когось нізащо ображу, що когось нізащо звинувачу.
А тим часом найближчим боюсь показати, як вони мені потрібні. Бо вони ж «свої». Вони все стерплять. От такий я дурень.