Сухаю "бумбокс", сумую... Сумувати і слухати "бумбокс" - дві речі, які я можу робити завжди, і які мені ніколи не набриднуть.
Начитавшись сучасної української літератури, до пеку десь всередині грудної клітки хочеться написати щось своє, щось, що підірве стандартні рамки сучасної моралі, здійме вихор захоплення і подночас обурення, щось, чим будуть зачитуватись 18-23-річні вже не діти, і червоніти від одкровень всі інші. (Перечитала це речення. Звучить помпезно, самозакохано і, зрештою, смішно. Але так потрібно)
Але що я хочу сказати, література наша сучасна українська, таки поведена трохи на питаннях сексуальності.І я от (ну може трохи закомплексована дівчинка, але все ж...), ніколи б не порадила своїм батькам прочитати щось із Любка Дереша чи Ірени Карпи. Бо наперед знаю їх реакцію, слова про несмак і повну деградацію нашого суспільства. Можливо, я чогось не розумію, можливо, то тільки в моїх батьків була б така реакція...
А якщо не звертати уваги на це моє спостереження, то можна сказати, що прочитавши вперше книжку Дереша, а саме з нього почалось моє знайомство з сучасними українськими авторами, я відкрила для себе вельми цікавий світ. До цього я особливо не цікавилась досягненнями вітчизняних авторів, а зараз знаю, що сучасна українська література жива і чогось таки вартує!

Ну, повипендрювалась тут, по типу, розумними фразами, і досить.
Я лише хотіла сказати, що не полишає бажання написати щось, щось більше, ніж недолугі віршики про переживання-життя-кохання. А от крім бажання, нічого більше не зароджується. Щоб щось написати, мені чогось не вистачає. Досвіду? Особистих вражень? Пережитих емоцій? Щоби щось написати дійсно вартісне, треба мати особисту підоснову. А от життя моє на враження, емоції та і взагалі, на якісь події, бідне.

Отакі от справи. Можливо, в такому віці, як у мене, це нормально, мати такі гонористі забаганки. Можливо, я скоро охолону, і посміюсь над цими записами. Все може бути.