Палюче сонце все ж таки схилилось на захід і потихеньку упало в обійми майже нерухомих хмар. Сутінки, такі довгоочікувані, не принесли свіжості. Дощу…
Вітер, що спав ввесь день десь серед соняшникового поля, прокинувся, обдав пилюкою придорожні абрикоси і полетів розганяти величезні, повні жаданої вологи хмари. А ті, розбурхані небаченою дерзітю, гнівались блискавками і громом.
Вітер куйовдив чуби дорослим сивим хмарам і грався верхівками дерев… Спрагла земля спостерігала за стихією мовчки і жадала лише одного – дощу. А його не було. Клуби пилу піднімалися вверх і в повній пітьмі зливалися з небом. Раз за разом блискавка освічувала все довкруг.
Награвшись, вітер погнав хмари полями далі, і в наставшій тиші можна було відчути тихе розчарування обманутої землі.