"Міцно, міцно обійнявшись дивитись один одному в очі й усміхатися.
- Ти чого?
- Щасливий.
- Я теж.
Довгі обійми, короткі поцілунки й єхидні усмішки знайомих.
- Віка, тебе ж посадять!
- Я люблю його. Ясно?!
- Та любіться собі на здоровя, просто ти ж сама в курсі, що одної тебе йому буде мало, він же ще дитина.
- Він не такий (й скривилася від такої банальщини)
- Не надоїло на ті самі граблі?
А після його "привіт", погляду й "я зараз підійду":
- Знаєш, а він вроді дійсно тебе любить.
- Я його вроді теж. Й він давно вже не дитина.
Розмови, після яких відчуваю себе маленькою дівчинкою. Голос, після якого дурію. Усмішка, заради якої варто жити на цьому світі. Спільні плани на вихідні і мрії про спільне літо. Дебати про те, в кого паскудніший характер.
Моментально засинаю після його "добраніч", оживаю після "привіт". Сварюся, що не носить з собою телефон, а він лиш усміхається, відвойовуючи кусочок своєї свободи.
Далі червонію від його погляду.
Знайомлюсь з його друзями, завидливими поглядами (а я й не сподівалась) й досить прямими намьоками. Й спеціально ще ближче до нього пригортаюсь так, що в інших очі лізуть з орбіт".