[393x699]
ВОни зараз стрибають десь по скелях, дихають повітрям, засмагають, п*ють дешевий коньяк та почуваються цілком комфортно та щасливо.
А мене захавало місто.
Поглинає сірими вулицями з типовими будівлями та випльовує разом зі шмарклями на десять хвилин, протягом яких червоніє небо на заході сонця.

Мені не спиться - не віршується - не малюється - не дихається - не живеться.
Але в цьому є якийсь особливий присмак. І він мені іноді до вподоби.

Ми гуляли нашим задушливим містом разом з тими двома, хто знає моє життя та мене краще за мене.
Щось пили, про щось розмовляти і багато фотографувались.
Так от в чому щастя.
Вони мене лікують.
Ми планували щось грандіозне, клялися в чомусь і кусали губи.

Коли я тобі телефоную ти завжди кричиш невідомо чому, психуєш та пристьобуєшся до якоїсь хуйні.

П*ять гудківю
Немає?
Не треба.

Ми знов були в Донецьку.
Я не шукала нічиїх очей ніде.
Якось сіро посміхалась
Таке собі відчуття хворобливої байдужості.
Я виховую в собі залізні нутрощі.
Цікаво, а з ними можна кінчати?

ДІвчина-розпатлане-волосся упиваєтсья новопасітом.
У неї драма
Я не можу допомогти
Але вона мені пише.
Мені здаєтсья що вона плаче сидячи на підвіконні.

А я не плачу бо скам*яніла.
Але губи ще пом*ятають як тре казати " Я тєбя люблю."
Я це повторюю про себе щоб переконатися в тому, що це не вигадка.
Що так буває

Я ходжу з пастеллю по місту та замальовую банальні квіти.
Додаю в них солодких кольорів.
Але вони все одно якісь не живі.

похуй.

Я вбираюся в червоне. Ніколи не любила цей колір.