***
Для цієї любові без правил немає бійців.
Кінь не мусить сконати — він може лишитися паном.
Я не вийму меча, бо тримаю у чистій руці
Нерозпрямлении постріл — шістнадцяту суру Корану.
Ми програємо вдвох. Ми язичники ніби боги
В нас молитви без слів. Бо тривалі хіба ритуали.
Ти без мене — усе. Та у тебе не стане снаги
Стати першим із тих, що найлегше мене забували...
Я занадто з тобою. Я крона твоїх ясенів.
І над нами не кара, а луг, перевернутий в небо.
Я кохаю тебе. Але в мене не буде синів.
Я без права на голос. А голос — без права на тебе...
Епопея граніту. Стрункі обеліски серцям.
Тільки ластівки танго й призахідний прянощ левкою…
Обиратимеш жінку (не та і не та, і не ця),
Проминувши єдину, приречену бути з тобою,
Їй мережива — плющ з рустикальною тінню листка,
Їй шовками трава шелестить, обтікаючи груди.
І пульсує печаль, наче жилка, бо шкіра тонка,
Їй не буде дощу, як твого поцілунку не буде…
***
Всю безжальність мою, всю беззахисність, майже дитячу,
Я не знаю, чи ти переміг би колись, як мене.
Я пригадую нас золотими, тому я не плачу.
Я пригадую нас голубами — і це не мине.
Ми не мали нічого у світі — ні часу, ні дому.
Наставали сонця — і минали, як наші сліди.
Я люблю тебе так, як не втолено більше нікому,
Бувши птахом у клітці, живі пильнувати сади.
***
З чого виймається серце? Зотліле — із тіла.
Мертве — із мене, аж камінь стає молодим.
Я тобі жінка, як зірка — прозора і біла,
Я тобі крихта із крихт — і сокрихта з усім.
Хто тебе любить, як я, — безнадійно і просто?
Небо крізь око росте і глибоким стає.
Серце — горить. І лишається раптом, як постом,
Кров'ю і потом, і медом, і воском, і — є.
***
Ми пристрастей чаші – наповнені ними, солоні.
Гулка потаємність і туга – мов сад під дощем.
Я хочу тебе цілувати в уста і в долоні.
Безмежно тобі віддаватись. І ще раз. І ще.
Це так ненавмисно, зненацька – і так прямовисно.
Любов, що здається любов’ю, – стається і є.
Я смію тебе. І, можливо, іще не запізно
Тебе цілувати і дихати ім’я твоє.
Маріанна Кіяновська (с)
[600x456]