http://www.artvertep.dp.ua/authors/1708/article/3572.html

Гаразд, — вирішую я, — цього питання я не знаю, оцініть мою чесність і, якщо можна, дайте мені наступне.

- Так, — відповідає він, — чесність твоя мені ні до чого, я ж професіонал, мені треба, щоб ти на кризі нормально поводитись міг. Але все одно, ось тобі друге питання… Правила поведінки в тому разі, якщо тебе вкусила змія… — він робить багатозначну паузу й додає, — за кінцівку.

- Так от, — починаю я, — якщо змія вкусила тебе… — я теж навіщось роблю багатозначну паузу… — вкусила тебе за кінцівку, треба перетягнути кінцівку вище місця укусу чимось на зразок джгута й обов’язково припалити рану… А потім дістатися до лікарні… Це я знаю…

- Ні-ні, — хитає головою він, — ти забув одну дуже важливу деталь. Спочатку треба відсосати!

- Відсосати? — витріщаюся я.

- Авжеж, відсосати… Якщо не відсосеш — вірна смерть…

- У кого відсосати?

- Як це в кого, звісно в себе! — обурюється препод і дивиться на мене, як на повного недоумка.

Я, зрештою, дивлюся на нього так само. Мені миттю уявляється, як оцей ось клоун іде по лісу у величезному сільському брилі й збирає суниці, запихаючи їх собі в пащеку й розмазуючи по губах. Аж раптом йому під ноги виповзає маленький неотруйний вуж. Решта вужів спостерігають шоу з-за найближчого дерева. І от бежедешник наступає вужеві на хвіст, той кусає його за порепану п’ятку й тікає до друзів, а наш герой, розсипавши суниці, хаотично намагається в себе відсосати…

Якоїсь миті я навіть вирішую забити на залік із БЖД й просто звалити.

- Гаразд, — намагаюся заспокоїтись я, — а якщо ви не зможете в себе відсосати? Що тоді?

- Як це, не зможу? — обурюється бежедешник так, наче він тільки те й робив, що все життя наступав на змій, а потім у себе сосав.

- Не зможете через особливості організму, адже не кожен такий гнучкий, можна й не дотягнутися… ну, до кінцівки…

Бежедешник замислено чухає потилицю й ствердно киває…

- Авжеж, авжеж, твоя правда… тоді залишається два виходи…

- Які?

- Що які? Сам маєш знати! — гаркає він.

- Гаразд-гаразд, я не знаю, — розводжу руками я, — можете так і записати у свою відомість. Але все одно: що його робити, як раптом змія мене вкусить?

- Що робити? — «друге питання не знає» — бурмоче він сам собі під носа й записує до блокнота. — Що робити? Треба знайти того, хто б зміг відсосати.

Я вдруге уявляю бежедешника, який із криком «Рятуйте! Відсосіть мені, будь ласочка!!!» гасає по лісу.

- Он як… — з розумінням хитаю головою. — Ну, а останній, останній спосіб?

- Останній найлегший… Треба просто вбити змію й принести її до лікарні…

- А це ще для чого? — ще дужче дивуюсь я.

- Щоб лікарі подивилися, яка тебе, дурня, змія вкусила, й увели потрібну протиотруту…

- І що, — питаю я якось приречено, — навіть сосати не обов’язково?

- Не обов’язково, — ствердно киває він… — І про жоден залік не може бути мови… Ти абсолютно безпорадний…

- Перепрошую, що саме ви маєте на увазі?

- Маю на увазі те, що тобі, як майбутньому педагогові, страшно довіряти життя дитини. Я взагалі дивуюся, як ти дожив до четвертого курсу, не знаючи елементарних речей?..

- І що, заліку не буде? — питаю я.

- Не буде, я не можу взяти на себе таку відповідальність.

Яка відповідальність? За що? За мій лайф? Чи за свій? Я взагалі не розумію, що ця мавпа має на увазі під словом «відповідальність»? І що взагалі таке це БЖД? Три довбані літери, не більше. Він що, справді вірить у те, що життя — це візок з морозивом, який він пхає поперед себе, вміло регулюючи температурний режим і час від часу підзаряджаючи акумулятори? Він що, і досі, у свої шістдесят, чи скільки там йому, не доганяє, що все це жорстко відлагоджений господній бізнес? І що коли ти перестанеш вписуватися в його чіткі схеми, то тебе відразу ж приберуть. «Ну добре, добре», — скаже всевишній, поглядаючи, як ти виходиш із лісу, наступивши на змію… А потім візьме й погортає розклад місцевих електричок… «Так-так, — похитає головою, — електричка — це навіть краще, надійніше. Тут хоч соси, хоч не соси…» І навпаки, якщо ти приноситимеш дивіденди й раптом захочеш на все забити й стрибнути під електричку, господь зробить так, що тобі відріже ногу, ну на крайняк дві, які тобі потім благополучно пришпандорять у найближчій лікарні п’яні хірурги. І ті ноги навіть зростуться, причому зростуться так гарно, що ти потім зможеш грати за харківський «Металіст», все одно там інваліди, тож ніхто не помітить — пришиті в тебе ноги, чи ні.

От він сидить переді мною, дивиться мені прямо в очі й, мабуть, дума: сопляк, ти ще життя не бачив, не нюхав, не куштував, а я от провів свій корабель через усі фарватери, оминув усі підводні рифи, вижив, бачиш. Різне, правда, було, інколи доводилося й сраку лизати, і я лизав, але вижив, і тепер мені шістдесят, чи скільки там мені, я вже не пам’ятаю, таке в нас було важке життя, так нам відчайдушно доводилось виживати. Тепер ти, муділа, розумієш, що таке БЖД? Що це не три літери на паркані? Що це твоє, сука, життя?