Коли співають пісні чомусь стає сумно...якась сумна мова...мені завжди так здавалося, а от коли чую пісні, одразу сумно стає...невже так багато жалоби в цьому народі? Невже нам нічого дістати та як показати усім, мов дивіться - оце ми і ми цим пишаємось...щоб заткнули роти скептики, а бідний Тарас з Лесею перестали б вже перевертатися у трунах...щоб в мене перестали народжуватись подібні думки...шоб ми бля змогли послати всіх нахуй...але ні...ми пишаємось особами, які краще за всіх сповідували жалобу та красиво плакали на наших грудях...скотство...приниження, але потрібно поважати...а що поробиш, хоча іноді від цього воротить...мене нудить від тебе, рідна ненька...

А ось і літо заблимало оченятами...прийшла пора надягати окуляри та ховатись у темряві, скидати одяг та радіти ранковому Сонцю, а потім ненавидити його вдень...чорно-біла веселка знову бавить кольорами...а іноді мене просто нудить, я не вмію жити інакше...а що поробиш...я обожнюю життя, за те що воно дає можливість кохати, ось тому і терплю...