В колонках играет - Понамарёв "Чому так гірко плакала вона"
Настроение сейчас - Философское

Портрет його печалі
У кожного в житті є хтось,
хто ніколи тебе не відпустить,
і хтось, кого ніколи не відпустиш ти.
Чак Паланік “Колискова”

Тиша. Абсолютна тиша огортає його. Така насичена й густа, як і ці дощові хмари, тільки ще темніша. Він дивиться у вікно, мружачи втомлені очі, розгублено рахує прісні сльози дощу на холодному склі, думає, намагається уявити хоча б гіпотетично, а якби він раптом став дощем, за чим би він плакав, за ким... Чоловік відкриває вікно, і до кімнати вривається свіжий, освячений небесною водою вітер, що відразу розганяє тяжкий дух масляних фарб. Чоловік відходить від вікна й знов береться за пензлі, бо він – художник. Сьогодні він малює свою печаль.
Над його столом і так повно портретів його Музи, його печалі, та це все плакати та вирізки з газет, там тільки її обличчя, та не вона сама. Темні окуляри, вигадливі зачіски, вишукані пози та ця чарівна усмішка, наче прибита до її губ залізними цвяхами, – все це таке несправжнє, штучне, як і її життя. Ні, він не так хоче її намалювати... Що знають ті журналісти про справжню Аесонне? Вона – зірка, прекрасна і така далека, вона дарує свою яскравість, своє тепло людям, а сама повільно згоряє в своєму вогні, згасаючому полум’ї, холоднішому за кригу. І очі у неї погаслі... Та хіба ж вони бачать це?
“Світ нарешті побачив другий альбом молодої зірки Аесонне Кревської”, “Соня Кревська оголосила про свої заручини”, “Трагічна загибель нареченого співачки Аесонне”, “Продюсер Соні Кревської розриває з нею контракт через нову скандальну витівку” – таке враження, ніби все її життя й складається з газетних заголовків, мовби якась жорстока рука розбила його на відсіки й розклала по поличках з відповідними назвами, а все зайве викинула на смітник. “Швидко втішилася... з головою поринула у розваги...” – з головою поринула у відчай, забила увесь біль кудись глибоко-глибоко в душу й повісила на ній табличку “Вхід заборонено”... . Художник довго не наважувався постукати, заявити про своє існування, спростувати основну аксіому геометрії про те, що паралельні прямі ніколи не перетинаються...
Після концертів вона часто знаходила у своїй гримерці гори листівок, подарунків і квітів, того разу вона знайшла там свій портрет, маленький, більше схожий на листівку, художник малював його всього одну ніч, але він зачепив її, не міг не зачепити. Він написав Аесонне, що хоче намалювати її, та підпису не поставив.
Звичайно, художник пам’ятає її обличчя до найменших дрібниць, він давно вже намалював його на чорному оксамиті повік, закарбував в пам’яті. Намертво. Та йому було важливо, щоб вона позувала йому, приходила і сиділа навпроти, поки він малює, велична, задумлива, горда і така нещасна. Щоб нетерпляче заглядала йому через плече, силувалась посміхнутися, казала якісь непотрібні слова... Та що слова? Для нього вони лише порух губ, не більше. А вона, вона так звикла кидати свої слова-перли співрозмовнику в обличчя й зникати десь за їхнім блиском, ховатися у порожнечі слів. Тому їй і було так незвично з ним, він відчував, як їй хочеться сховатися, закритися, втекти... аби вона ще знала, куди. Хіба що в ту страшну чорну діру в її душі, що увесь цей рік висмоктувала із неї життя. Страшно було дивитися в її очі і бачити там цю прірву, та не дивитися він не міг. Не те, щоб він її любив, просто... Яке це дивне слово – любов.
Вона жила зовсім поруч, так близько, що він міг відчути аромат її парфумів, коли вона виходила на балкон. Господи, і яка ж це мука, знати, що там, за стіною – жива рана, та його не кличуть допомогти. А він би хотів... О, якби він тільки міг, то кинув би під її ноги мільйон червоних троянд і зробив би так, щоб вони ніколи не в’яли, вічно цвіли... Та яке то страшне слово – смерть. І як страшно, що воно може співіснувати зі словом любов. Він часто бачить як вона виходить з дому з букетом троянд, їх завжди чотири або шість, художник знає, що вона їздить навідати того, кого забрало в неї це дивне життя, яке вона ненавидить так люто. Скільки волі в ній, в цій маленькій дівчинці з волошковими очима, скільки сили та витримки. Хотів би він побачити той сейф, де заховані уламки її серця…
І все ж таки вони перетнулися в площині життя, де для кожного правила є виключення. Вона тоді довго дивилася на нього мовчки, набагато довше, ніж звичайно, а потім натиснула кнопку в ліфті і промовила:
- Ви художник, - і по виразу її обличчя вів зрозумів, що це не запитання, а ствердження, та все ж відповів:
- Так.
- І ви хочете мене намалювати.
- Так.
- Я хочу побачити ваші роботи.
Так дивно було запросити Аесонне до себе... .
Вона довго роздивлялася картини, особливо його останній шедевр.
- Що це?
- Це людське серце у розрізі.
- А хіба ти його колись бачив?
- Я його більше ніж бачив – відчував, бо це моє власне серце.
- Зрозуміло, дуже підходить до напису, - вона показала на старий плакат в кутку “Не дивуйтеся, якщо побачите на моїх картинах плями крові, я вириваю їх із серця”. - Ти напевно і вірші пишеш.
- Пишу.
- О, справжній вільний митець. Зрозуміло.
Аесонне продовжувала походжати по кімнаті. Що їй було зрозуміло, не ясно.
- Як ти дізналася, що я художник?
- У тебе завжди руки в фарбі, та й я бачила кілька разів тебе з мольбертом. До речі, ми вже давно сусіди, але так і не знайомі. Думаю, ти знаєш, мене звуть Аесонне, і це не псевдонім, а моє справжнє ім’я, дивне, правда? Моя мама так хотіла... Та всі називають мене просто Соня.
- Не дозволяй себе скорочувати, Аесонне, - вона на мить замислилась, а потім серйозно кивнула і підійшла ближче.
- Тобі подобаються мої пісні? – в її очах був виклик.
- А хіба їх ти пишеш?
- Ні, ті, що я пишу, мене навряд чи дозволять співати, та й не покажу їх нікому... Я маю на увазі, тобі подобається, як я співаю?
- Я ніколи не чув, як ти співаєш.
- Може воно й на краще, бо співаю я жахливо і пісні жахливі. Та що я, просто сил нема... співати... – Вона відразу стала наче нижчою на зріст, опустила погляд.
- Таке враження, ніби плач застрява у горлі.
- То ти все таки чув?
- Я глухий. Та я все відчуваю.
- Я й не знала. Так ось чому ти увесь час дивишся на мої уста, а я думала, просто не наважуєшся зазирнути у вічі.
- У тебе дуже красиві уста, - їхні погляди таки зустрілися і їй стало страшно, страшно бути з людиною, яка, здається, могла читати все не з її уст, а з її душі.
- Я вже піду. Треба ще... кудись треба їхати.
- То ти дозволиш мені намалювати себе?
- Хіба я можу заборонити художнику творити? – з усміхом запитала вона, - Я ще прийду, якщо потрібно.
- Так, ти потрібна мені... щоб малювати, - трохи згодом додав він, ніби бажаючи виправити цю двозначність, та Аесонне, здається, й не помітила цього.
Вона називала його Творцем і навіть не цікавилась, як його звуть насправді, Аесонне так подобалось більше. “Створи мене прекрасною, - казала вона, - такою чистою, якою я була ще до народження і може стану колись. ” І він творив. Аесонне так подобалось дивитися, як він змішує фарби, вона говорила, щ він схожий на Бога у дні створення світу. О, скільки б він віддав за те, щоб мати хоч частинку Божого уміння, щоб уміти воскрешати!
***
Звичайно Аесонне сиділа у нього мовчки, та інколи вони розмовляли.
- А ти з народження глухий? – тоді він саме малював її руки і їй довелося повторити запитання двічі, бо він не слідкував за її губами.
- Ні, раніше я був цілком нормальний, та 10 років тому зі мною сталася страшна аварія, я мало не залишився інвалідом, та що там.., мало не помер. Було й таке, що жити не хотілося...Тоді я й почав малювати, і зараз я зовсім не вважаю себе обділеним, навпаки. А звуки, вони живуть в моїй голові, я навіть можу уявити, як звучить твій голос.
Він не може сказати напевно, але йому здається, що вона часто шепоче, розмовляючи з ним.
- У тебе напевно були люди, які тебе підтримали.
- Звичайно. Кожному потрібен хтось, щоб... хоча б просто бути поряд.
- Мені скоро треба йти, сьогодні у мене зустріч з шанувальниками. Стільки людей буде поряд, цілий натовп. Знов автографи, фото...
- І як, гріє їх любов?
- Насправді, я зовсім сама. Сирота в квадраті, ні, навіть у кубі.
- Це сумно.
- Ти навіть не уявляєш собі, як.
- Та ти не можеш не любити самотність, як би ти її не ненавиділа.
- Який ти увесь... розумний. Та мені справді треба йти, стільки людей хочуть мене побачити. Це навіть виснажує. Ти правий, так хочеться іноді побути просто з собою.
- То відмовся.
- Ні, я не можу, я маю увесь час бути на людях. Знаєш, тим, хто живе в скляному будинку, доводиться переодягатися в підвалі, - вона намагалася посміхнутися, та уста чомусь не слухались.
***
Він саме домальовує її губи, чомусь вони уявляються йому відлитими з холодного металу, до якого прилипаєш, торкнувшись... Кімнату заливає червоне світло – хтось дзвонить у двері. Він відчиняє не відразу, кілька секунд милується грою багряних барв з власною підсвідомість, виникає враження, наче знаходишся всередині серця. Цей дзвінок – його власний винахід. А очі у Аесонне також червоні, вона вже кілька днів плаче, він нього не приховати, він знає, що сьогодні особливий день.
- Ти пила? – запитує він, хоча й чудово відчуває цей терпкий аромат.
- Зовсім трохи, тільки щоб пом’янути свою душу, мені так тепло було з нею, та рік назад вона померла.
- Посидь, я хочу домалювати твої очі, вони зараз у тебе такі... страшні. Подивись, картина майже готова.
- Це добре, тільки знаєш, не треба малювати біля мене букет троянд, намалюй краще його... – вона наче трохи соромливо протягла йому фотокартку.
- Я намалюю, звичайно, якщо ти так хочеш, тільки залишся зараз, - він відчував, що якщо вона зараз піде, то він більше ніколи її не побачить.
- Ні, я вже піду. Дякую за все, хоч і не знаю, навіщо тобі шукати щось у моєму серці, у розрізі можна побачити лиш темряву і сірий мох, такого й малювати не варто... А нас з ним... намалюй нас добре, так, ніби у нас могло щось вийти...
Він не одразу наважився піти за нею, просто не знав, як її втішити, що сказати, щоб вона повірила йому, повірила, що жити варто.
Двері у її квартиру були відчинені, а у кімнатах було холодно, та він і без цього здогадався б, що вона була на балконі. Аесонне часто там стояла, а художник спостерігав за нею у вікно, наче оберігаючи, боячись, що їй захочеться вистрибнути.
Зараз вона сиділа, звісивши ноги за вікно і похиливши голову. Така тендітна, здається, достатньо одного подиху вітерцю, щоб...
- Аесонне, - тихо покликав він, уявляючи, як звучить його голос у повній тиші.
- Ми вже попрощалися, художник, - відмовила вона, повернувшись до нього.
- Ні, ні! Я не хочу с тобою прощатися. Я не можу тебе відпустити.... Не можу.
Він підійшов і рвучко обійняв дівчину за талію, вона спочатку хотіла відсторонитися, та зрозуміла, що цей дивний чоловік її вже справді не відпустить. Згодом почала говорити, дивлячись кудись на темні хмари, що закривали зірки.
- Зрозумій, мені не потрібна твоя жалість... Нічого мені вже не потрібно. Знаєш, я навіть вени тоді собі перерізала, рік тому, але тільки на одній руці... Досі шрам залишився. Мені страшно стало, хотілося жити, а навіщо воно мені те життя, без нього... Я ковтала наркотики не тому, що хотіла розважитись чи забутись, як писали в газетах, я померти хотіла, померти, розумієш? І не змогла. Сили не вистачило, хоча... Знаєш, кажуть, що інколи для того, щоб жити, треба ще більше сміливості, ніж для того, щоб померти. А жити без нього – це жити без надії, без мрії...О, як мені соромно за моє життя, за те, що я з ним зробила... Ти мабуть читав. Цей час я ще вірила, що якщо зосередити біль в якійсь окремій точці, він там і залишиться, зовсім невеликий, безпечний..., заховається десь всередині, стягнеться в маленьку чорну діру, що поглине всю гіркоту і страждання, але це вже не буде той всепоглинаючий чорний відчай, який душить тебе день за днем... Господи, я вже не можу... без нього... . Я надто сильно його кохала, надто сильно любила всіх, хто був поруч зі мною, і тепер нікого нема... У цілому світі нема нікого рідного, близького, хіба що ти... Спасибі. Та якщо для цілого світу він мертвий – я теж мертва. Він мій. Назавжди. От і все... Я ніби живий мрець. А мені набридло це, чуєш!? Ні, ти ж нічого не чуєш... – вона таки повернулася до нього обличчям і він побачив, що воно мокре від сліз. Аесонне дозволила зняти себе з вікна і продовжувала плакати на його плечі.
- Не плач, будь ласка... Я не чую тебе, та я все розумію. Не плач... колись ми всі станемо дощем і заллємо землю своїм горем, а поки що не варто...