Настроение сейчас - Историческое..

Я часто дивлюся людям в очі.. В очах я прагну знайти, те що шукаю, мабуть, все своє осознане життє і що так рідко знаходжу - душу.
Що можно побачити в очах людини?? Прагнення до грошей - воно як іскорки полум'я, що штовхає людину - бистріше, вище, сильніше! - задовільняти свої матеріальні потреби. Не сплутайте його з іншим вогнем - бажання грошей просто світиться якимось недобрим, неналежним світлом. Іноді його важко розгледіти за ширмою ділової концентрації, "заклопотанності", як би назвали це інші... Але воно пляше там, і як у кабукі, кидає іноді на цю ширму неприховані тіні жадібності.
Але любі мої, не в грошах уся сила!! Я знав людей, що мали величезну купу грошей і не були щасливі, і знав людей, які були щасливі ледве маючи в кишені на продукти, з яких можна зготувати пристойну вечерю. Тож ті, хто робить гроші самоціллю, йде до них, як до щастя, продали свою душу золотому тільцеві... Я відвертаюся від таких.
Ще можна побачити байдужість - вона як димка раннім ранком на воді озера, що робить усі краски цієї прекрасної водойми білесо-сірими. "Я виконую свою роботу, отримую за це гроші, кладу статевий орган на все, що діється у цьому світі за межами моєї затишної домівки - я щаслив!". Особливо страшно бачити це в очах молодих, які мають бути жвавими та цілеспрямованими!
Такі люді замкнули круг своєї душі та свого життя. Їм нікуди рости і не до чого прагнути, а без цього душа занепадає, консервується. Я не звертаю на таких уваги.
А ще можна побачити любов... Любов здійсненну, коли людина, що її люблять, поруч і віповідає томі тим же (на крайній випадок, ти сприймаєш її віддачу як любов). Ця любов - вона як маленькі сонечки в очах, але сонечки зимові, мертві, ті, що гріють тільки один конкретний квадратний сантиметр простору... Така любов зрідка буває яскравою, але люди впевнені, що якщо вони дійшли до довгоочікуваного фінішу у пошуках того, хто їм дійсно потрібен, то вони отримали своє щастя. Так, вони щасливі, але їхня душа вже в полоні, і тому вона нецікава мені. Я посміхаюся таким, але проходжу повз них.
Є любов нездійсненна - вона як сонечко, але наднове, от-от готове вибухнути, воно світить короткими гострими червонами промінчиками, повними болю, розпачу, інколи покривається плівочкою байдужості, але для того, щоб знову пробити її і жити, доживати з думками про те, що щастя недосяжне. Такі люди заслуговують на увагу, але вони ніби собаки, що сидять на цепу біля будинку, господар якого давно вже помер, і чекають, що мирець принесе їм їжї. Щастя вони звели до абсурду. Я допомагаю таким.
Але є люди, нездійсненна любов в очах яких не має свого об'єкту. Вони у пошуку - їх очі як бездонний колодязь, і необов'язково в цей колодязь має хтось потрапити. Щастя для них - саме пошук, невідомо чого, якогось чуда, нереальності, надприродних елементів життя, зрештою - інших шукачів, і дуже рідко в цих колодязях починають майоріти іскорки зацікавленості, і ще рідше - вони перерастають у полум'я, таке сильне, що здається, весь світ горить у ньому. Такі люди спрямували вектор своєї душі у нескінченність, де йому й належить бути. З такими людьми я йду на пошуки.

Але знайти б когось, хто зазирнув би мені в очі і дав би просто відповідь на не занадто складне питання - чи горить щось у мені? Бо у дзеркалі я бачу лише сірі, як попіл від костру, плямки посеред білого моря ока....